Московіада
Шрифт:
І дощ, дощ, який не вщухає, і пики, пики, їх усе більшає, вони розмножуються діленням і плавають довкола вас, наче риби, глибоководні плескаті риби з дна найчорніших океанів.
Але всі брами вже розчахнуто, і ви стоїте на протязі, на лютому азіатському вітрюгані, який зносить піну зі столів та слоїків. Ця держава ще продукує дещо. Наприклад, летючу піну з кислим нудотним запахом.
Тобі зле, фон Ф. Тебе морозить. І трохи нудить. Пора б уже звідси вигрібатися. «Дитячий світ» чекає, Кирило чекає, Україна чекає, втомившись без своєї газети в Москві, а ти тут розталяпуєш дурним язиком про святу необхідність кожному йти своїм окремим шляхом. Бо що єднає тебе з узбеком за стіною, крім стіни? З узбеком, котрий вічно готує плов і потім заманює на його тлустий запах не одну голодну студентку. І напихає її пловом, набиває її пловом, як опудало тирсою, і вона ціпеніє, робиться опудалом, і тоді він пече її, а в неї з рота і з носа сиплеться плов. А ти, фон Ф., ніколи не навчишся готувати плов. І що єднає тебе з Худайдурдиєвим, понурим і товстим, як євнух, у зв'язку з чим дехто називає його «худий Дурдиєв», з туркменом, котрий щовечора, рівно о дев'ятій, у спортивних штанах виростає перед телевізором, бо не життя йому без програми «Час»? І що єднає тебе з Єжевікіним, котрий заходить у чужі кімнати не постукавши, бо вважає себе господарем на всьому просторі – від Карпат до Тихого океану? І що єднає тебе з Благолєповим, у котрого тесть – генерал кагебе, але, незважаючи на це, Благолєпов пише духовні вірші про Сергія Радонезького, дихає за йогівськими системами і називає себе учнем Реріха, хоч насправді всі упевнені втому, що він стукач? І що єднає тебе з Шурою Гороховим, котрий шукає універсальний знак буття, тож забуває віддавати позичені гроші? І що єднає тебе з Олегом Сексопатологом, котрий вивчив французьку мову тільки для того, аби читати «Війну і мир» в оригіналі? І що єднало тебе з Пашею Байстрюком? Що єднає тебе з кожним із них і з усіма іншими?
– Кожен з нас однаково дихає, п'є, кохає, смердить, – виголошує щось потаємне Юра Голіцин.
– Значить, ми створені для того, щоб бути разом. Світ об'єднується в ім'я загальнолюдських цінностей, – вторує Ройтман. – А ми?
– Тобі легко про це булькати, пам'ятаючи, що, на всякий випадок, десь там, на Близькому Сході, ти маєш свою державу, свою окрему державу…
– А держава – це монстр, це стихійне лихо, – потрясає гемінгвеївською бородою Цезар.
– Чому ви, націоналісти, так прагнете розбігтися? – питає Голіцин. – Чому зненацька всім так закортіло розлучення? Адже в нас багато спільних дітей! Адже це великий досвід братерства, коли всі разом ділять єдине лихо. Чому, націоналісти, скажіть мені?
Кожну з вимовлюваних фраз він чітко відмежовує гиканням.
– Якби я був націоналістом, то відповів би тобі, – кажеш повільно й виразно, аж занадто повільно, занадто виразно. – Але який з мене націоналіст, коли я отут з тобою п'ю пиво?
Ця логіка незламна. Голіцин подає руку і довго тисне її. Він славний хлопець. У ньому немає ані краплі дурного імперського шовінізму Але він дуже любить братерство. Свободу. Рівність.
– Учора ввечері я подумав про те, що Бога немає, – сумовито інформує Ройтман.
– Учора ввечері? – дивується Горобець. – Ти зобов'язаний думати так завжди. Згідно зі статутом тієї б(…) партії, до якої належиш…
– При чім тут партія? Справа не в тому. Я подумав, що Бог, справжній Бог, а не надуманий, фіктивний, ніколи не допустив би існування націй…
Як не допустив би чуми, сифілісу, ядерної бомби, – погоджується сизоносий випивоха, який виринув на хвильку біля вашого столика і поплентався кудись далі.
– Бо це те, що не дає людству бути добрим і світлим, – продовжує Ройтман. – Це те, що робить нас вузькими і заздрісними, наповнює нас гівном. Як багато чорної енергії накопичилося повсюди тільки тому, що існують нації…
– І єврейська також? – підморгує Горобець.
Конец ознакомительного фрагмента.