Чтение онлайн

— Ти звідки тут узявся?

— Прийшов потішити вас, пана й добродія мого.

— Ти? Мене?

— Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане.

— Філософствуєш?

— Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а в суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний.

— Ти песиміст.

— Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній.

— Говориш, як наші професори.

— Вони теж блазні, тільки на катедрах.

— А ти професор у блазеньському вбранні?

— Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов'язок.

— Себто?

— Себто, щоб потішити вас.

Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.

Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. — Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі.

І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.

Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним.

— Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.

— Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.

— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.

— Бог сотворив світ, а строять його люди.

— Люди теж сотворіння Божі.

— Може, чортячі.

— Не знаю.

— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.

— Ти до тих, других, належиш?

— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.

— Гадаєш?

Карлик утер рукою сльози:

— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять… Я прийшов потішити тебе.

— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.

Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі.

Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.

Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб обезславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла.

Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.

— Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді.

Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд.

— Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай це письмо.

Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити…

Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:

— Запроторити!

І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і «послушенство малженське». Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис…