Чтение онлайн

Василь дивився тепер на Корниля й розумів, що, певно, уже спорохніли його надії на ґаздовитого зятя.

Ґрунтець піде до колгоспу;

Корниля заарканять москалі й котрась фудульна дівка;

а його Варварка сидітиме в цих горбах, де лишилися з чоловіками лише дві хати й ані одного парубка, з прикладеною дашком долонею і з граблями в другій руці — й визиратиме з плаю своєї долі;

й сивітиме в дівках — при господарці й здоров'ї, поганьблена перед усім миром наглим Корнильовим відступом.

Два чоловіки — мов бики, що ось-ось мають стісувати роги один одному, знову стали посеред хати й кожен чогось чекав від іншого.

— Завтра за вами прийдуть, Василю… — сказав Корнильо й опустив важкий лантух заліза Василеві на плечі.

— За що?! — Шандрові сперло дух і відібрало пам'ять про Варварчине дівоцтво.

— За те, що ви Шандри, та й більше ні за що.

— Як це? — знову сперло дух, що годі було дихнути.

— Так… — лиш і сказав Корнильо. А справа була така.

У сільраду на завтра прийшла рознарядка на депортацію — для очищення території від бандформувань та їх посібників: із Білого Потоку — десять сімей.

У район відправили пофамільні списки.

А Петро Шандро, той що на нього кажуть Хромий, відкупився. Та відкупився навіть не Петро, а його жінка, що має собі до діла з головою заготконтори…

…Але списки вже пішли в район.

А в того Петра Хромого — семеро душ народу. То сьогодні зранку ломили голови в сільраді — ким замінити Хромого… І не на будь-кого — а лиш на Шандра з сімома душами люду.

Ледве згадали про того, що в Ріжах, себто про вас, Василю. Іти сюди, правда, півднини, зате всі сім душ. І всі Шандри.

Але Корнильо тут не був, Василю, казати — не казав. А ви собі думайте, як можете… А як ні — збирайте хатнє начиння та ховайте в окопи в толоці. Як колись вернетеся назад у Ріжі — відкопаєте. А як ні — най гниє в землі, краще най земля прийме, ніж сатана має розбирати людське добро. Як уже хочете знати, Василю, то лиш через свою маму я сам не йду до лісу, бо також вивезуть у Сибіри, а мамі дні вже злічені й без того… Та й думаю таки брати вашу Варварку…

— А хто приходить забирати на висилку? — запитав Шандро, дивлячись собі під ноги.

— Двоє-троє з МҐБ і один із сільради зі списком і протоколом… У Сіруку лишилося дві господарки з шістнадцяти хат ґаздів, Василю!

— Будеш мені казати… Мені самому, певно, не в Сіруку пуп рубаний… А тепер жени, Корнилю, в село, бо як здогадаються, що ти був тут, то вже ніщо не поможе. А як зумієш, то завтра прийди з ними… — сказав Шандро й узяв голову в руки.

Сидів так добру годину, а потому крикнув:

— Дітво, йдіть до хати. Будемо радитися. Бо нема коли…

…ДУНУСЬ ВИСИДІВ угорі на букові з досвітку.

З бука на один бік було видно всю їхню ґражду — велике Шандрове господарство, обнесене здоровим тесаним деревом і високою різьбленою брамою, а на другий бік — лягала дорога в плай, звідки мали показатися заготівельники всіх теперішніх людських душ, а від сьогодні — й їхніх. А далі — скільки ока — вивершувалися безлюдні гори в свіжій ранковій димці. І не було їм кінця-краю.

Наколи Дунусь запримітив би бодай незначний рух у плаю, то відразу мав загавкати лисицею;

як тільки чиясь душа показувалася з плаю — хлопець повинен здійняти гармидер на весь хутір:

скреготати сорокою,

трубити оленем,

брехати псом

і кукурікати півнем.

Удосвіта скрізь було ще тихо — й Дунусь перевів очі з дороги на ґражду.

Дивився на мирне, начебто сонне, обійстя — і йому ставало страшно, аж моторошно:

тато сидів на призьбі під хатою й не випускав люльки з рота;

коло нього сидів дід Іван, спертий на трембіту;

брат Федусь припасовував на кросна тесані дошки;

сестра Варварка скубла зарубані кури;

лиш малий Миколайчик, тримаючись обома руками за голову, хитався, як п'яний чи дурний, у відчиненій навстіж брамі.

Дунусів жеребець Опришок нервово пряв вухами коло Миколайчика, а мама Катерина — зодягнута, як до вінчання, — в писаній чорним хрестиком сорочці, в кептарі, завита по-молодицьки найкращою — великодньою — хусткою, несла почерез обійстя дерев'яне відро — коновку — з водою.

У цій картині, відкритій Дунусеві з бука, було щось таке неприродне й фальшиве, що хлопець аж застогнав, знаючи, що має бути далі.

Проте ясно й привітно світило сонце.

Проти сонця жовтіла суха трава — псюрка, ліниво пощипувана вівцями й ягнятами.

Двоє коней гралися між собою під смерекою в толоці.

Корова лизала бичка коло корита з водою.

І хлопець в буці сіпнув себе за волосся: чи це він, чи вже й не він? Він. І ще все неє— лиш має бути.

Треба було малого Миколайчика випровадити таки в Сірук до вуйка Онуфрія, бо ще не знати, як станеться.

Але тато сказали «ні!» — й Дунусь добре вичистив окоп-дикунку на кичері, що лишився ще від австрійської войни, грубо вистелив дно хвоєю й сховав малому трохи їжі, а замість води можуть бути чорниці, що ними, як зірницями, всіяна кичера.

Тато довго наказував Миколайчикові, що він має робити, як з толоки загавкає лисиця й далі; малий хитав головою й дивився в землю, але Дунусеві чомусь холонуло попід грудьми від однієї гадки, коли уявляв, як Миколайчик, налягаючи на коротшу праву ніжку, намагається добігти до дикунки швидше, аніж Дунусь зчинить з бука гармидер, а тоді й сам поплететься зі свіжотесаними жердками в браму.

…Та коли вже десь під полудень у плаю загойдалися ліщини й луна донесла людські голоси, Дунусь швидко й чомусь незграбно загавкав лисицею. По тому ще раз зиркнув на обійстя: всі Шандри — як сиділи на призьбі, — так скинулися головами до брами, в якій стояв, не рухаючись, малий Миколайчик.