Чтение онлайн

Я поскладала списані аркушики в конверти, перев'язала стрічкою й заховала в шафу. А лист Вашого сина віднесла на пошту.

Я вірю, що Ви, Андрію Петровичу, зрозумієте мене.

З повагою Оксана Стратонівна.

P. S. Ось лист Вашого сина. А помилки в ньому — не найважливіше».

Перед тим, як узяти шкільний аркушик у дрібну клітинку, Катерина довго дивилася на круглу, ніби від розплилої сльози, плямку на ньому. А потім, до болю зціпивши зуби й утерши очі, втупилася в знайомі синові закарлючки:

«Доброго здоров'я, дорогий татусю!

Восени ми на фермі всім класом носили хвою. І я чув як тітка Василиха, знаєш та що живе коло телевишки розказувала усім людям. Катерина пусто дурно нарікає на Андрія. Подумаєш, десять років у тюрмі відсидить. Але грошей зате лишив їй певно цілий міх. А вона терпенна — дочекається. Ще й збоку когось собі знайде як Андрій знаходив. Заодно і відплатить йому. Таки бреше що грошей не лишив. Не вірю баби. Якби глибше копнути то за милу душу знайшлися би гроші.

Я татку ледве добіг до хати. Мало незабув що казала тітка. А мама почала кричати на мене бреше та Василиха прокрався наш тато у тім магазині, прокрався і нас лишив як церковних мишів — і нема чого тут копати. Я дуже пожалів мамку, бо вона потім узяла Оленку на руки і щось говорила їй у коси. І ще, я татуся неповірив тій Василисі, бо страх як не люблю її ще відтоді, як недала вона груш із свого саду А вночі я не спав і думав куди це ти прокрався бо крадуться лиш злодії і то уночі. Я знаю. Я читав. А ти уночі був дома. А вдень продавав у магазині. Правда що ти нікуди не прокрадався? А на другий день я згадав що тітка Василиха казала глибше копнути. І я обійшов навкруг хати і городу але ніде незнайшов ні якої хованки. А я так хотів відкопати ті гроші і віднести їх у контору.

Може тебе і випустили би? Га татку? А може ти нічого і не закопував? То ти їм так і скажи.

Я хотів тобі давно це написати але мама казала що тобі буде нецікаво таке читати. І ще вона каже що б я писав тобі лиш веселе. А мені не весело без тебе татусю і мама ходить сумна. Ти не думай вона хороша мама і на мене кричала тоді лиш один раз. А все через ту Василиху. Добре, що я її не люблю ту тітку. І хай вони зігниють її груші.

А Оксана Стратонівна казала що лист до свого батька має бути гранично правдивим. Шкода що ти не відпишеш мені бо я незнаю як це правдивий та ще гранично.

Що хіба і листи мають границю?

Будь здоровий татку.

Ятебе чекаю і люблю.

Твій синок Василько Андрійович, учень 4-А класу».

…Катерина старанно вклала обидва листи назад у конверт й акуратно вивела поштовий індекс…

Чи досиджували в когось на весіллі так довго — майже до самого ранку — Дмитро з Оксаною вже й не пам'ятали. Після безконечних й одноманітних чаркувань й одноманітно темпераментних танців були геть чисто — на нитку — спустошені, що йшли мовчки безлюдною сільською вулицею, ліниво минаючи двори із сонними ще курми й псами.

Попереду від Доманчукового паркану відділилася хитка постать, наче тільки на них і чекала, і, дещо затинаючись, заговорила голосом Петра Татарина:

— Фест гуляєте, виджу… фест. Добре робите! Робіть і далі… — й затягнув голосно й надсадно: — А я собі гуляю, як рибка по Дунаю…

Дмитро з Оксаною все ще ліниво міряли дорогу, коли Петро ззаду зненацька поклав долоню на Дмитрове плече:

— А що ти такий гоноровий, що й не озиваєшся, так, як би я був стовпом, чи тобі не рівня?! Даремно… А Таня, твоя старшенька, таки на мене похожа, таки на мене… ти лишень придивися… — та й п'яно похилитався в передрання, навіть не озираючись на спантеличену пару, яка, однак, начебто й не вчула Петрового белькотіння.

Оксана на те лише сплюнула:

— Щезни в болото, нечисте п'яна! — й тихо зітхнула до Дмитра: — Чи одного горілка дурним зробила…

Дмитро на те промовчав.

Промовчав він і вдома, й удень, і ввечері, й кілька днів по пригоді, гейби й не було Татаринової п'яної нісенітниці в його житті ніколи.

— Закриєш на ніч кури й даш їсти псові, бо я вже пішла, — цмокнула Оксана Дмитра між щокою й вухом і взялася за хатню ручку. — Я вже пішла? — навіщось перепитала, дещо знічена його відсутнім поглядом.

— Добре, — байдуже відповів Дмитро, тримаючи в руці електричну бритву.

…Голився Дмитро ретельно й довго.

Ще довше розчісував поріділе волосся, то пригладжуючи, то скуйовджуючи його, то роблячи проділ, то чілку, не втрачаючи, однак, при цьому терпіння й спокою. Потім довго вдивлявсь у дзеркало, підправляючи брови й пощипуючи підборіддя.

Під вікном сільської амбулаторії Дмитро став далеко за північ, коли погамувалися навіть пси по дворах і жаби по калабанях.

Оксана, схилена над столом, щось записувала в журнал. Писала вона швидко й недовго.

Потім сортувала пляшечки й коробки з ліками в скляній шафі, потім лічила голки для одноразових шприців, далі кілька разів позіхнула, притягуючи ближче до софи телефон, акуратно поскладала шпильки на стільчик, стріпнувши густим волоссям, що посипалося, мов сміх, по плечах.

Дмитрові навіть здалося, що він почув його запах — легкий і невагомий запах нічної матіоли під вікнами…

Світло погасло — а він ще довго стояв під стіною, уявляючи, як скидає Оксана сестринський халат і вбирається у рожеву нічну сорочку, подаровану ним на день медика…

Дмитро повернувся додому й тихенько — на самих лише пальцях — зайшов у кімнату, де спали діти, лишивши відчиненими двері з коридору, звідки било яскраве світло.

П'ятирічна Олечка, його голуб'ятко й пестунка Олюня, притискувала плюшевого котика й усміхалася своєму пізньому, якомусь радісному сну. Дмитро поправив легке укривало на ній і поцілував у чорну голівку.

Старша — Таня — спала на правому боці із задертою до пупа сорочечкою й прикладеною під щоку долонею.

Дмитро довго дивився на її гострі підліткові коліна, потім на подряпані литки, на вузькі біленькі трусики, вже пробиті першими жорсткими волосками. Його очі спинилися на дрібних дичках ще несформованих Таниних грудей, по центру між якими темніла велика — точнісінько така, як у Оксани — родимка.