Чтение онлайн

— Як же він?

— Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби.

— Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку?

— У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне.

Перевела дух.

— Це отець Никанор? — спитала нараз. Кочубей зробив великі очі.

— Ти звідки знаєш? Мотря скинула літник.

— Перейдім до другої світлиці. Перейшли. Тут посідали в кутку.

— Тату, — почала Мотря. — Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсгй чернець Никанор, але й за чим він до вас приїжджає.

— Невже ж? — і Кочубей зжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв її.

— Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні, — батьку мій рідний!

Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.

Кочубей оторопів. Насилу він послухав підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз являється Мотря і бентежить його. Відкликається до його розуму і серця. Хоч горда така, плаче перед ним, як дитина. Не робить же того ради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину… Чи не тривожить її погане прочуття?

Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зломаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер, захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і другим.

І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки.

Але якраз у цей мент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Федорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула:

— Мотре!

Мотря встала і підійшла звітатися з мамою.

— Яке лихо пригнало тебе під ніч? — спитала Любов Федорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли рішалося так важне для неї діло.

— Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас.

— Тривога?

— Батько знає яка.

Любов Федорівна глянула на мужа. Цей сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався.

— Василь Леонтійович! — гукнула на нього Кочубеїха.

Мовчав…

— Позакладало тобі! — повторила злісно.

Ані слова…

Любов Федорівна поставила свічник на стіл і сіла. В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Федорівна віддихала скоро й нерівно. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість.

Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку:

— Мамо! Хрестом святим лежу і благаю, покинь цей задум поганий!

Любов Федорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна.

— Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не обіцяєш понехати зраду.

— Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха. — І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!

Відняла руки Мотрі від своїх колін.

— Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не відмінилася. Мішаєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!

— Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю.

Кочубеїха згірдливо глянула на доньку.

— Ангеле хранителю, ти! — зашипіла. — Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!

Любов Федорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку:

— Любонько, лиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда.

Любов Федорівна від доньки повернулася до мужа. З затисненими кулаками наступала на нього.

— Віхоть з лівого чобота, — кричала, — ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати, на хліб палити в печі, не булаву носить!

Кочубей відступався під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна.

Мотря вхопила маму за руку.

— Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий.

— Скора ти сивий волос шанувати, знаю, — відрубала Любов Федорівна. — Біжи до нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здіймити хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!

Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про себе не дбала, одно було в неї на тямці — рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не від'їхав.