Чтение онлайн

— Будемо борониться.

— Але як?

— Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман.

— Тільки й потіхи, що він.

Пильно поглядали на занавісу… Не розхилялася.

— Довго гетьман бариться.

— Коли б не щось лихого.

— І на найгірше треба бути готовим.

Увійшов гетьман. В правій руці тримав письмо, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що дрижала. Старшини очима до уст гетьмана прилипали. Він мовчав.

Мовчанка робилася нестерпно довгою.

Над шатром лопотіла хоругов. Її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.

— Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив, — сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.

Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.

— Вічний упокой даруй, Господи, неспокійній душі Василя Леонтійовича, — прочитав Зеленський.

— Вічний упокой йому й Іскрі, — підхопили другі.

— Хоробрий був козак.

— Аж на старість лихий його опутав. Апостол шукав своєї шапки.

— Ось вона, пане полковнику, — подав йому Горленко. — Йдеш?

— Піду пройтись. Розпрощався.

— Жаль миргородському полковникові свойого свата, — завважив Ломиковський.

— Все воно свій чоловік… Коли ж їх скарали? Гетьман розгорнув лист.

— Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський приказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри.

— Велика честь!

— І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий приказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка, чи що!

Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.

— Гей-гей Кочубей! — зітхав Горленко. — Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади.

— Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть.

— Дикуни!

— А як же ти, пане гетьмане, зробиш? — питався Зеленський. — Скараєш чи ні?

— Власне, з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пошлю по них і спроваджу тут.

— Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи!

— Про знущання і бесіди нема, — тер чоло рукою гетьман, — думаю, чи не ратувати б їх.

Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей. Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин, і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі. А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Федорівна. Помилувати Кочубея — значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне. Довго думали старшини.

Гетьман ніби заснув. Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. «Спасай його!» — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

— Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде.

Питання заскочило старшин. Зеленський:

— Маємо їх судити?

Горленко:

— Ніби так, тайним, товариським судом.

А Ломиковський:

— Треба виконати присуд.

— Конче? — спитав гетьман.

— Так.

— Чому?

— Бо не виконати не можна.

— Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім.

— А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.

— Аз воєнного боку, — почав Горленко, — ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.

— Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.

— Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає».

Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки.

— А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, — як гадаєте, панове?