Чтение онлайн

Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.

— Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.

— Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей.

— Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами євангеліста.

— Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович Кочубей.

За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!

Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.

Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.

— А гетьмана нема.

— Не хотів дивитися на смерть товаришів.

— Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.

— Гетьман хорий, подагричні болі,

— До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.

Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.

— То ж то був козак!

— Кращого на всій Україні не знайти.

— І старість не береться його.

— Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.

— Тихо! Маніфест читають!

Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.

Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.

— Ведуть!

— Кочубей спотикається. Який же він слабий?

Кочубей на східці ступив.

Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.

— Потихоньку та полегоньку, — потішав його Іскра. Увійшли.

Зернов руку вгору підняв… Заметушилася товпа.

Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.

— Тягнуть… шапку з голови здіймають… кладуть, — Боже!

— Не убий! — чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.

Божий чоловік біг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.

— Не убий!

Білий голуб летить над його головою, високо-високо.

— Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, — не убий!

Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.

— Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!

Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав:

— Не убий!

Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий…

Тихо…

Томляча тишина…

А по ній шум.

Шумить і гуде товпа.

Дивуються, розказують собі, перечаться.

З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть — на службу Божу.

Салдати розганяють товпу.

— Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!

Прикладами фузій штовхають людей. Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.

— Е-ей!

Розходяться.

На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.

Навіть червоною китайкою не покрили.

Лежать на позорище вселюдне.

В борщагівській церкві службу Божу правлять.

Церква світла й кадила повна.

Під церквою Божий чоловік.

Ледви стоїть.

— Тиранство лютує! — говорить до людей. — Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!

Його зацитькують і відводять.

Білий голуб на його голові.

Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.

Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні.

За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.

Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,

і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать,

— Куди їх повезете? — питають візників.

— У Київ.

— Аж у Київ! А там?

— У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.

— Хоч голови їм зрубали?

— Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.

— На Боже не щадили грошей.

— Черцям і черницям щедрою рукою давали.

— Кочубей п'ять церков власним коштом поклав.

— Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.

— Обіцяв, та Бог не дозволив.

— Не все Бог дає, чого чоловік хоче.

— Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!