Невідомий
Шрифт:
. . . . . . . . . . . . . . . . .
…Холодний поміст давив мою щоку, перед очима я бачив чобіт, великий, мокрий, а на мені вага — коліна, руки, аж випирало дух. Враз вдарив гомін, крик… Бігли по сходах, гупали двері, і щось пищало тонко, як муха… Мороз потому, свіже повітря — і скрізь були люди, цікаві, сторонні, чужі мені люди. Не люди, а ляльки з крамниці… Потому?
Потому — вовча нора, а в ній ми обоє: я й моя смерть… Що ж, жди, чигай на мене кривавим оком… там, з чорних кутків… Ти заслужила собі нагороду…
Що? Уже йдуть? І ти встаєш з ними… з чорних кутків? Треба бути спокійним… треба спокійним бути… Таким спокійним, щоб серце стало як криця, щоб гордість скувала чоло, щоби здригнувся сам сірий ранок і зотліло од жаху серце катів…
Я йду без жалю — так було треба.
Яка прекрасна моя дорога… остання коротка путь… прекрасний ранок, білий, імлистий, немов могильний саван… Брязь… брязь… скрегочуть рушниці ззаду на плечах, і толочать ногами свій сірий погляд люди, що їх несуть… Уже? Так близько? Сталось. Не треба… я сам… щоб бачили очі… І свій останній віддих… Мамо! Се ти у заметах… пливеш у заметах, як сіра тінь муки, щоб перейняти у теплі долоні останній віддих… зітхання, призначене другим, а не тобі? Не слухай, мамо, і не дивися…
— Плі!.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
«Плі»? Се мені вчулось? Я ще живий? Мацаю стіни… Так, стіни, тверді, холодні… і бачу ноги свої в черевиках… можу звестися, встати, набрати в груди повно повітря…
Вікно високо? Високо… А підкопатись? Що, неможливо?
А може?.
1907.