Шрифт:
Annotation
Роман «Невеличка драма» В. Підмогильний надрукував у журналі «Життя й Революція» (1930.- № 3-в). Твір цей, перевиданий за кордоном, менш досконалий (є тут надуживання технічною інформацією). Він дещо перегукується з іншим «проклятим» у ті часи, талановитим романом «Робітні сили» Михайла Івченка, а також «Сентиментальною історією» Миколи Хвильового. Загалом, тут збережено структуру винниченківського любовного роману. Найбільш, так би мовити, винниченківський тут образ Льови Роттера, з його безнадійною, платонічною любов'ю до Марти. Сама Марта на перший погляд також схожа на винниченківських героїнь. Отже, «Невеличка драма» спонукає нас шукати літературні паралелі, тобто цей твір, сказати б, найбільш літературницький. Але тільки на перший погляд. Глибше вчитавшись у роман, не можна не відзначити його інтелектуальної сили. Письменник удається до героїв-символів, принаймні, такими є Марта та Юрій Славенко. Марта - дівчина чиста й глибока, з ідеалами й несвідомим потягом до духовності. Юрій Славенко - герой «механізований», не людина, а робот, запрограмований на певні дії, вчинки чи навіть думки, - продукт сумнозвісної індустріалізації, ніби персонаж науково-фантастичного чи офіціально-виробничого твору.
Валер'ян Підмогильний
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
ПРИМІТКИ
Валер'ян Підмогильний
Невеличка драма
Валер,ян Підмогильний
НЕВЕЛИЧКА ДРАМА
Роман на одну частину
В чарах кохання моє дівування,
вільною пташкою хотіла б прожить, -
вільне кохання і вільне обрання,
серденьку воля, як хоче любить…
(З дуже сантиментального романсу)
…Прийде час, коли ця жінка буде
відчувати себе дівчиною, звичність і
знання любовних утіх залишаться в ній,
як згадка про давно читану, недозволену
книгу. Вона відродиться для нового
життя.
(З дуже гарного роману)
1
НА СВІТІ ІВА ЗОВСІМ САМА…
В густому лісі, де вона вступила з гострим щемінням у серці, з напруженням свіжого тіла й бажань, стояла тиша і вогкість. Жодного шелесту, свисту чи шарудіння - важкий ліс цей був мертвий, бездушний за серпанком ранкового повітря. Вона не чула своїх кроків по землі, так ніби пливла все вперед, далі, в глиб гущавини, і суворі стовбури, здавалось, розступались перед нею нескінченною алеєю, стелили їй шлях туди, де прагнула вона в своєму легкому поході.
Вона вийшла на узлісся. Невидиме сонце, десь із-за її спини, поклало широкий промінь на степи, і от на пагорку побіч себе вона побачила церкву. Вона спинилась, і її серце пристрасно закипіло в передчуттях, кожним ударом припинаючи її до місця. Бо від церкви з горба врочисто сходив чернець. Ось підвів він заросле обличчя і, малий віддалік, щокроку зростав, заступаючи церкву і обрій. Вона чекала з надією й страхом, його наближення почуваючи, як грозу… Ось він підніс руку до її грудей, і ту ж мить позад його жахливого тіла повстали тисячі нестерпних дзвонів, витягуючись у безконечний колючий звук, що в боліснім коливанні його вона впала у безвість.
Марта раптом розплющила очі й машинально схопила рукою будило, що потрясало кімнату гострим, знайомим і бридким дзвоном. Хапливо ворушила пальцями, силкуючись спіймати жорстокий бійчик вранішнього гвалтівника свого молодого сну. Годі, годі! Вона й так знає, що половина на восьму, що час уставати, вмиватись, снідати й бігти на посаду! Але запал будильний сам з себе вже вичерпався, і блідість лютневого ранку спокійно глянула на дівчину з-за прозорої завіски вікна.
В ту мить Марта невиразно відчула холод, бо лежала горілиць розкрита, зібгавши в ногах ковдру й підпокривало. Вона ще з хвилину полежала, щулячись, потім поволі сіла на ліжку й міцно стиснула руками обличчя, щоб відігнати рештки сну. Тоді затремтіла, дізнавши холоду вже явно, й хутко почала одягатись.
Вчора ввечері вона не топила в хаті, хоч чотири поліна дров, щоденна порція палива, були принесені й лежали купкою коло груби. Вернулась пізно з театру, не який гарний настрій був, тож ліньки було підпалювати, і спати вклалася хапливо від якогось невдоволення, від невиразної ваги на серці, що настирливо, хоч і ніжно, її гнітила. Щось таке, як душевна нудота, - легке й неприємне чуття розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво, чіплялось зубців і гальмувало їх поправний ритм. Але заснула швидко - і це завжди їй було, що хвилинами смутку чи прикрості сон приходив до неї лагідно й охоче.
Льову вона не запросила навіть до хати. Але він не образиться. Взагалі їй обридло його дворічне нудне впадання, мовчазне служіння, безбарвна мова й покора, непорушна покора! Подумати тільки - вона вигонила його з хати, прилюдно дурнем узивала, забороняла місяцями на очі навертатись, і він терпів. Він ні разу не розгнівався! Один тільки раз, дуже давно, сказав, що любить її, і це неприпущенна помилка була з її боку, що вона дозволили йому говорити про це в пориві жалю й самотності. Неприпущенна помилка.