Чтение онлайн

— В простирадло?

— Зробив з нього такий клунок. Чудовий засіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим…

— І все ж таки, — сказав Кемп, — в Англії за наших часів… До того ж він був у себе вдома, а ви… ви ж крали.

— Крав? А чорт! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати оцих старих пісень. Ви ж розумієте моє становище!

— І його теж, — сказав Кемп.

Невидимець зірвався з місця.

— Що ви хочете цим сказати?

Обличчя Кемпове стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.

— На мою думку, — промовив він, раптом змінившись на виду, — на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки…

— Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він сказив мене, ганяючи за мною по всьому будинку, клеючи дурника з своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?

— Я ніколи й нікого не засуджую, — відповів Кемп. — Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?

— Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб угамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, — він лежав непорушно, — повернувся в кімнату з старою одежею. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно. День стояв ясний, сліпуче ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я був. На вулиці панував жвавий рух — візки з фруктами, якийсь екіпаж, віз із горою ящиків на ньому, візок рибаря… Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Збудження моє уляглося, я почав усвідомлювати свій стан. У кімнаті відгонило бензином, — мабуть, тут чистили одяг.

Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип!.. Усе, що могло мені придатись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого плаетиру.

Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це малр свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, потрібні були скипидар та інше знадіб’я і досить багато часу. Зрештою, я вибрав найкращої форми ніс, — трохи смішний, але не більший, ніж носи в багатьох із нас, — темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тим часом я одягнув перкалеве доміно і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Тепер я був екіпірований і міг вирушати в світ.

Але тут мене знову пойняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який недогляд, але все нібито було гаразд. Вигляд я мав кумедний, щоправда, — наче жебрак з якої п?еси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе у трюмо.

Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки викараскуватись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано. Невидимець замовк.

— А що горбань — вам було й байдуже? — спитав Кемп.

— Та! Не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.

Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.

— А що було, коли ви вийшли на Стренд?

— О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулись. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг — і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, — тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав лакеєві, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так пошити себе в дурні?!

— Аж настільки — ні, — відповів Кемп. — Але уявити це я можу.

— Я був ладен розтрощити тих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайпґов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Підвечерявши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.

Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням своєї божевільної спроби я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але перешкоджала ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс бути першою людиною в місті, коли не можеш і на очі нікому показатися? Який чорт з жіночої любові, коли жінка неодмінно стане Далілою? [4] Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишилось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він спинився; погляд його наче блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка… є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад… повернутися до попереднього вигляду… Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.

— Ви поїхали зразу до Айпінга?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею… розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!

— А під кінець, — перебив його Кемп, — позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи…

— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

— Ні, він, кажуть, одужує.

— Його щастя, виходить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

— Помирати щось ніхто не збирається, — відповів Кемп.

— Про мого бродягу я цього не скажу, — злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. — Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів!.. Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наражаєшся на якогось вайлуватого, тупого ідіота. Всі гатунки дурнів, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскажецію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.