Чтение онлайн

На її думку, кожен узяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім і не знає його імені.

Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.

— Даруйте, що так вдерся до вас, — почав містер Кас, але потім двері зачинились і позбавили місіс Гол змоги бути в курсі подальшої розмови.

Вона розповідала, що перші десять хвилин чула шемріт голосів, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він вибалушеними очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, пройшов через залу, збіг сходами і хутко пішов по дорозі. Капелюха свого він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилась на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомий тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. Обличчя його не було видно з того місця, де вона стояла. Потім грюкнули двері вітальні, і знову затихло.

Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.

— Чи я не божевільний? — уривчасто почав Кас, увіходячи в убогий кабінет. — Хіба в мене вигляд хворого на голову?

— Що трапилось? — спитав вікарій, кладучи аркушики, де було списано його майбутню проповідь.

— Той молодець з готеля…

— Ну?

— Дайте мені випити чогось, — попросив Кас і сів. Підлатавши собі нерви склянкою дешевого хересу — єдиний напій, що його визнавав вікарій, — Кас розповів йому про своє побачення з Незнайомим.

— Приходжу я, — ледве зводячи дух, казав він, — і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я увійшов, він сунув руки в кишені і гепнувся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. “Так”, — каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь — пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах… вечірнього рясту, чи що. “То підпишетесь?” — питаю. Каже, що подумає. Тоді я прямо вже, чи не провадить він яких-небудь дослідів. Каже, що так. “І здавна?” Його взяла злість. “Здавна, чорти б його батькові!..” — “О!” — кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме — не сказав. “Медичний?” — питаю. “А вам навіщо знати?” Я перепросив його. Він зверхньо так пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав. Той самий рецепт тобто. П’ять складових частин. Потім поклав його і відвернувся. А протяг з вікна шурхнув і здмухнув папір. Працював же він, каже, в кімнаті, коли димар коминка був відкритий. Бачить, щось мигнуло, і рецепт загорівся та й полетів у димар. Кинувся до коминка, та ба! Полетів уже з вітром. І тут він, щоб показати, як летів той папірець, змахнув нараз рукою.

— Ну й що?

— А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, — носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько, Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнява, видима крізь дірку в рукаві. “Боже!” — скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

— Ну й що?

— Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув назад у кишеню. “Я розповідав, здається, що рецепт згорів?” — і запитливо кахикнув. “Слухайте, — питаюсь, — як у чорта рухаєте ви цим порожнім рукавом?” — “Порожнім рукавом?” — “Авжеж, — кажу, — порожнім”. — “А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?” Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці шори на очах не наженуть страху на будь-кого! “Так рукав, кажете, порожній?” — питається. “Звичайно”, — відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німо втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводите руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. “Ну, що ж, — кажу, відкашлюючись, — там нема нічого”. Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно — ось так — простягає руку, поки від рукава до мого обличчя лишається не більше ніж шість пальців… Чудно якось дивитись, коли до вас наближається порожній рукав… І тоді…

— Ну й що?

— Щось немов великий і вказівний палець стискають мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

— Але ж там не було нічого! — майже істерично вигукнув Кас. — Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув з кімнатц. Його я залишив…

Кас примовк. Годі було брати під сумнів щирість його паніки. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевого хересу, яким частував його добрий вікарій.

— І коли я вдарив його по рукаві, — вів далі Кас, — враження в мене було точнісінько таке, якби я вдавив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись ні Каса.

— Надзвичайна історія, — сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. — Справді, надзвичайна історія, — з притиском повторив він.

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо, головним чином, од нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася — їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала дослухатись. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов з суміжної кімнати і коридором іде до сходів. Пересвідчившись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, наклав на ніс окуляри, надів жіночий пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло бюрка в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся найпевнішою зброєю, що була, — кочергою, і якомога тихше спустився униз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже спадала. В сінцях сіялося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду бюрка було висунуто, і зашамотіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг, уже бувши в сінцях, крізь отвір дверей побачив бюрко з висунутою шухлядою і свічку, що горіла на столі. Але злодія йому не було видно. Так він і стояв у сінцях, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, лице її бліде й напружене, повільно сповзала вниз пб сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинець був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні ощаджений в золоті — два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він вдерся до кімнати, а слідом за ним — місіс Бантінг.

— Здавайся! — люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.

І все ж таки їхнє враження, що в кімнаті хтось ворушиться, поволі ставало певністю. З півхвилини простояли вони, ледве зводячи дух від подиву, тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під бюрко. Потім місіс Бантінг одгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар коминка й постукав по ньому кочергою. Потім місіс Бантінг уважно дослідила кошик на зужиті папери, а містер Бантінг одкрив ящик для вугілля. Потім вони зупинились і запитливо перезирнулися.

— Можу заприсягтися… — почав містер Бантінг.

— А свічка! — скрикнула місіс Бантінг. — Хто засвітив свічку?

— А шухляда! — сказав містер Бантінг. — Та й гроші ж — зникли!

Місіс Бантінг поквапливо підійшла до дверей.

— З усіх незвичайних випадків…

В коридорі розляглось голосне чихання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні. „

— Принеси свічку! — сказав містер Бантінг і рушив уперед.

Обоє чули, як хтось, хапаючись, відсунув засув.