Чтение онлайн

Розташоване на сході, неподалік від видовищної церкви Фрарі, ательє П’єтро Лонґі завжди було одним із найголовніших у Венеції постачальників історичних костюмів, перук та аксесуарів. До списку його клієнтів входять кінокомпанії, театральні трупи, а також впливові громадяни, які довіряють професійним працівникам ательє таку важливу справу, як добирання вбрання для найекстраординар- ніших балів венеціанського карнавалу.

Клерк зібрався був замкнути ательє на ніч, коли двері гучно дзенькнули дзвіночками. Він підняв голову й побачив, що всередину буквально увірвалася приваблива молода білявка із зачіскою «кінський хвіст». Вона важко дихала, наче пробігла кілька миль, а її карі очі були скажені й перелякані. Жінка швидко підійшла до прилавка.

— Мені треба поговорити з Джорджо Венчі, — захекано сказала вона.

«А кому не хотілося б поговорити з ним? — подумав клерк. — Але побачитися з чарівником вдається далеко не кожному».

Джорджо Венчі, головний дизайнер ательє, творив свою магію з-за куліс, він рідко розмовляв із клієнтами, а без попередньої домовленості не розмовляв узагалі. Джорджо, як чоловікові багатому й впливовому, пробачалися декотрі вияви ексцентричності, включно з його жагою до самотності. Він харчувався на самоті, літав на самоті й при цьому безперервно скаржився на все більшу кількість туристів у Венеції. Він був не з тих, хто полюбляв товариські компанії.

— Вибачте, — відказав клерк із натренованою усмішкою. — Боюся, синьйора Венчі тут немає. Може, язможу чимось вам допомогти?

— Джорджо тут, — безапеляційно заявила жінка. — Його квартира нагорі. Я бачила, що там горить світло. Я його подруга. Це терміново.

Очі незнайомки палали енергією й настійливістю. «Подруга? Оце так заява!»

— А можна мені сказати Джорджо ваше ім’я?

Жінка взяла з прилавка смужку паперу й нашкрябала на ній кілька літер і цифр.

— Просто віддайте йому ось це і все, — сказала вона, подаючи клерку аркушик. — І, будь ласка, покваптеся. Я маю обмаль часу.

Клерк, вагаючись, відніс записку нагору й поклав її на обертальний стіл, біля якого сидів Джорджо, напружено схилившись над швацькою машинкою.

— Синьйоре, — звернувся він до дизайнера. — Тут до вас дехто прийшов. Каже, що це терміново.

Не відриваючись від роботи й не підводячи очей, чоловік простяг руку, узяв папірець і прочитав текст.

Швацька машинка заторохтіла й зупинилася.

— Пустіть її до мене негайно, — наказав Джорджо й порвав аркуш на дрібнесенькі шматочки.

розділ 82

Масивний С-130 ще не завершив набирати висоту, коли повернув на південний схід і загуркотів над Адріатикою. А на його борту Роберт Ленґдон одночасно почувався й затиснутим у тісному просторі, і цілковито розгубленим — його пригнічувала відсутність вікон і спантеличували всі ті питання без відповідей, які вихором кружляли в голові.

«Ваш медичний стан, — сказала йому Сінскі, — є дещо серйознішим, аніж проста рана голови».

Від думки про те, що ще вона йому скаже, у Ленґдона пришвидшився пульс, однак наразі Елізабет Сінскі була зайнята — обговорювала зі спецгрупою стратегію локалізації чуми. Брюдер сидів поруч і розмовляв по телефону з відповідними державними установами стосовно Сієнни Брукс, контролюючи їхні дії, спрямовані на встановлення її місцезнаходження.

Сієнна...

Ленґдон і досі намагався осмислити щойно почуте про те, що жінка була вплутана у всю цю історію — і до того ж у вкрай непростий спосіб. Коли літак вирівнявся, набравши висоту, маленький чоловічок, який називав себе Начальником, перетнув салон і сів напроти, склавши долоні хаткою під підборіддям і стуливши ниточкою губи.

— Доктор Сінскі попросила мене поінформувати вас... спробувати внести прояснення у вашу ситуацію.

«Невже цей чоловік зможе сказати щось таке, що хоч трохи пояснить увесь цей хаос?» — подумав Ленґдон.

— Як я вже намагався пояснити раніше, — почав Начальник, — основна частина цієї вкрай неприємної історії почалася тоді, коли мій агент Ваєнта дочасно затримала вас. Ми не мали уявлення, наскільки результативною була ваша діяльність у плані допомоги доктору Сінскі й чи багато ви встигли їй розповісти. Але ми боялися, що коли директорка ВООЗ дізнається про місцезнаходження проекту, який наш клієнт найняв нас охороняти, то вона його конфіскує або знищить. Ми мали знайти його ще до того,як це зробить вона, тому ви були потрібні нам, щоб виконати роботу для нас... а не для доктора Сінскі. — Начальник замовк і постукав пальцями об пальці. — На жаль, ми вже розкрили свої карти... і ви, цілком зрозуміло, відмовилися з нами розмовляти, бо не довіряли нам.

— І за це вона вистрелила мені в голову? — гнівно спитав Ленґдон.

— Ми придумали план, як змусити вас повірити нам.

Ленґдон розгубився.

— А хіба можна змусити когось вірити вам після того, як ви цю людину затримали й допитали?

Засмаглий чоловік нервово завовтузився.

— Професоре, чи знаєте ви про таке сімейство хімічних речовин, як бензодіазепіни?

Ленґдон похитав головою.

— Це тип препаратів, що використовуються, окрім іншого, для лікування посттравматичного стресу. Можливо, вам відомо, що коли хтось переживає якусь жахливу подію на кшталт автокатастрофи чи зґвалтування, то навіть довгочасні спогади про це можуть безперервно мучити й виснажувати постраждалу особу. А за допомогою бен- зодіазепінів нейронауковці мають тепер можливість лікувати посттравматичні стреси фактично ще до того, як вони почалися.

Ленґдон мовчки слухав, не в змозі вгадати, куди виведе ця розмова.

— Під час формування спогадів, — продовжив Начальник, — нещодавні події утримуються у вашій оперативній короткочасній пам’яті приблизно дві доби, а потім мігрують до постійної, довгочасної пам’яті. Використовуючи нові сполуки бензодіазепінів, можна легко «освіжити» короткочасну пам’ять... фактично стерши її вміст іще до того, як спогади про нещодавні події встигнуть мігрувати до «комори» довгочасної пам’яті. Наприклад, якщо жертві насильницького нападу ввести бензодіазепін впродовж кількох годин після такого нападу, то спогади про нього можна усунути назавжди, тому травма вже не поселиться у її психіці. Єдиною вадою цього методу лікування є те, що пацієнт втрачає геть усю пам’ять про кілька днів свого життя.

Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.

— То це ви спричинили в мене амнезію?!

Начальник винувато зітхнув.

— На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. — Начальник помовчав. — У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проектором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. — Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: — Ви також увесь час мимрили щось типу «Very sorry... very sorry...»