Чтение онлайн

— Схоже, Цобріст має намір завдати удару по міській системі водопостачання, — захекано сказав Брюдер. — Мені будуть потрібні схеми всіх водогонів, що ведуть до резервуара і з нього. Діятимемо відповідно до процедури обмеження та ізоляції. Нам знадобляться фізичні та хімічні бар’єри, а також вакуумний...

— Стривайте, — гукнув йому Місрат. — Ви мене неправильно зрозуміли. Резервуар уже не використовується для міського водопостачання. Уже ні!

Брюдер опустив телефон і люто вирячився на гіда.

– Що?!

— У давні часи цей резервуар справді містив запаси води для міста. Тепер усе не так. Ми модернізували нашу систему водопостачання.

Брюдер зупинився під деревом, яке давало захист від дощу, і всі стали разом із ним.

— Місрате, — сказала Сінскі. — А ви впевнені, що воду з того резервуара ніхто не п’є?

— Боже, борони, — відповів Місрат. — Та вода наповнює резервуар... і, зрештою, просочується в землю.

Сінскі, Ленґдон і Брюдер обмінялися невпевненими поглядами. Директорка ВООЗ не знала, чи їй радіти, чи тривожитися. «Якщо з тією водою ніхто регулярно не контактує, то чому Цобріст вибрав для зараження саме цей резервуар?»

Коли ми осучаснили нашу систему водопостачання кілька десятиріч тому, — пояснив Місрат, — експлуатація резервуара припинилася і він перетворився на звичайне водоймище в підземному приміщенні. — Він знизав плечима. — І нині це звичайний туристичний об’єкт.

Сінскі рвучко обернулася до Місрата.

«Туристичний об’єкт?»

— Стривайте... Виходить, що туди можуть спускатися люди? Туди, до резервуара?

— Аякже, — відповів Місрат. — Його відвідують упродовж дня тисячі людей. Та печера є досить ефектною. Уздовж води — пішохідні місточки... там навіть є маленьке кафе. У тому підземеллі погана вентиляція, повітря задушливе й вологе, але є багато охочих там побувати.

Сінскі зустрілася поглядом із Брюдером і зрозуміла, що і вона, і досвідчений агент спецгрупи уявили собі однакову картину: темну вологу печеру зі стоячою водою, де визріває смертоносна інфекція. А завершальним штрихом цього кошмару були пішохідні місточки, якими цілий день над поверхнею води рухались туристи.

— Він створив біоаерозоль! — констатував Брюдер.

Сінскі кивнула, і її плечі безпорадно опустилися.

— А що це означає? — швидко спитав Ленґдон.

— Це означає, — відповів Брюдер, — що та зараза матиме здатність поширюватися через повітря.

Ленґдон замовк, і Сінскі побачила, що професор нарешті усвідомлює потенційні масштаби кризи.

Певний час Сінскі розглядала варіант із повітряним збудником, однак коли почула, що резервуар використовувався для міського водопостачання, у неї виникла надія, що Цобріст зупинив свій вибір на біологічному виді, що поширюється через воду. Водні бактерії живучі й стійкі до негоди, але поширюються вельми повільно.

Повітряні ж патогени поширюються швидко.

Дуже швидко.

— Це повітряний патоген, — упевнено сказав Брюдер. — І, скоріш за все, вірус.

«Так, вірус, — погодилася Сінскі. — Цобріст обрав той збудник, який має максимальну швидкість поширення».

Вивільнення повітряного вірусу у воду було вельми незвичним, однак існує багато форм життя, які визрівають у рідині, а потім злітають у повітря: комарі, спори плісняви, бактерії, що спричинюють хворобу легіонерів, мікоток- сини, «червоний приплив» та навіть люди. Сінскі похмуро уявила собі, як вірус потрапляє до води в лагуні резервуара, а потім у вологе повітря піднімаються мікроскопічні інфіковані крапельки.

Місрат стояв, занепокоєно вдивляючись у заповнену автомобілями вулицю. Сінскі простежила його погляд і побачила приземкувату будівлю з білої та червоної цегли, єдині двері якої були розчинені, а за ними виднілося щось на кшталт сходів униз. Біля дверей стояв нечисленний натовп добре вдягнених людей під парасольками, а швейцар контролював потік гостей, що спускалися донизу.

«Там що — якийсь танцювальний клуб?»

Сінскі побачила на будівлі напис золотими літерами, і їй стиснуло груди. Попри те, що клуб називався «Резервуар» і, як свідчив напис, цю будівлю було споруджено п’ятсот двадцять третього року нашої ери, вона збагнула, чому Місрат був такий стривожений.

— Осілий палац, — мовив, затинаючись, Місрат. — Схоже... тут сьогодні концерт.

Сінскі вухам своїм не повірила.

— Концерт у резервуарі?

— Усередині досить просторо, — відповів він. — І тому це приміщення часто використовують як культурний центр.

Вочевидь, Брюдеру вже набридли балачки. Протиснувшись повз авто, що заполонили вулицю Алемдар, він кинувся до споруди. Сінскі та Ленґдон із Місратом кинулися бігти слідком за ним.

Коли вони добралися до входу в приміщення резервуара, дорогу їм заступила жменька глядачів, які чекали, поки їх пропустять усередину, — троє жінок у мусульманських бурках, двійко туристів, що трималися за руки, і чоловік у смокінгу. Усі вони тіснилися на порозі, ховаючись від дощу.

Сінскі почула, як знизу линуть акорди класичної музики. «Берліоз», — здогадалася вона зі своєрідної оркестров- ки, але хоч який би то твір не звучав, тут, на вулицях Стамбула, він відчувався недоречним і чужим.

Коли вони наблизилися до дверей, Сінскі відчула, як знизу, із глибини підземної печери, війнуло тепле повітря. Вітер виніс на поверхню не лише звуки скрипок, а й безпомилково впізнавані запахи вологи та великого скупчення людей.

. Він також доніс до Сінскі лиховісне передчуття.

Коли зі сходового колодязя вигулькнула, весело теревенячи, група туристів, швейцар запустив усередину нову.

Брюдер хотів був увійти, але швейцар зупинив його приязним жестом.

— Одну хвилину, пане. Резервуар заповнений до краю. Доведеться почекати десь хвилину, допоки хтось не вийде. Дякую.

Брюдер намірився пройти до резервуара, застосувавши силу, але Сінскі поклала йому на плече руку й відвела вбік.

— Стривайте, — наказала вона. — Ваша група вже на підході, а ви не зможете обшукати цю будівлю самі. — І вона показала на дошку, прикріплену до стіни біля дверей. — Вона величезна.