Шрифт:
I
Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою залiг далекий берег.
Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блукає помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.
М i р i а м
Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього.
Над ним - менi здається, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт осяє. Ох, коли ж, коли вона розiб'є темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло.
Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi.
Нема їм впину, а йому спочинку…
Який вiн одинокий, боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже вiн завжди буде одинокий?
"Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.
I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месiї що? Чи тiльки слава?
"Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях…"
А для Месiї?
– знову "слава в вишнiх"?
I тiльки слава? О, яка ж то кара
Месiєю, що свiт рятує, бути!
Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким.
Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшної слави?
(Пригнiчена раптовою втомою, сiдає пiд скелею i схиляється на камiнь).
Чого ж се я слiдом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене?
Не подивився i не обернувся…
Занадто вже буйна була надiя!
Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiває стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.).
Про се спiвати можна, а сказати слiв не стає.
(Спiває знов).
Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiлеї.
I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месiї, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою…
(Спiває знов)
Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради.
Кому що бракувало, вiн давав.
(Спiває)
А що ж менi бракує? О Месiє, ти, може, знаєш?!
Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неї з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею.
М е с i я
Знаю, Мiрiам!
М i р i а м
(жахнулась)
Учителю!
М е с i я
Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi.
М i р i а м
О, я не хочу, не хочу я спокою!
М е с i я
(лагiдно i разом суворо)
Мiрiам,
Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
М i р i а м
Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi.
М е с i я
Ти дорiвнятись хочеш…
М i р i а м
(з поривом)
Нi, Месiє, я не рiвняюся до тебе, нi!
Я знаю те, що я нещасна жiнка.
М е с i я
Так нащо ж ти зрiкаєшся спокою,
єдиної потiхи всiх нещасних?
М i р i а м
(з раптозою одвагою)
Бо ти його не маєш, сине божий!
М е с i я
Яке тобi до мене дiло, жiнко?
Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i повертається йти геть.
М е с i я
Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш?
М i р i а м
(не одкриває лиця)
Я вiрю, що ти божий син, Месiє, i всiм, окрiм мене, даси рятунок.
М е с i я
Усiм, крiм тебе, жiнко?
М i р i а м
Ти сказав.
М е с i я
Я не сказав того.
М i р i а м
Та я те чула.
Прости, учителю, я мушу йти.
(Вiдступає).
М е с i я
Куди ти йдеш?
М i р i а м
Не знаю. Так, на безвiсть.
М е с i я
Чого ж та йдеш?
М i р i а м
Бо мушу йти.
М е с i я
Навiщо?
М i р i а м .
Ти знаєш. Ти - Месiя! Я не знаю.
М е с i я
Зостанься тут.
Мiрiам мовчки спиняється.
М е с i я
Скажи менi, ти чула, що говорив я людям?
М i р i а м
Так, Месiє.
М е с i я
Ти прийняла мої слова?
М i р i а м
Нiколи я не забуду їх.
М е с i я
I вслiд їх пiдеш?
М i р i а м
Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!"
I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнистi, - слiди мої вiд них кривавi будуть.
М е с i я
Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана i не слуха.
Таких рабiв сувора кара жде.
М i р i а м
(падає навколiшки)
О горе! Впала вже на мене кара, i вже її нiхто не здiйме з мене!
М е с i я
У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала…
М i р i а м
О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла твої слова прийняти.
М е с i я
Таке смирення гiрше вiд гординi.
М i р i а м