Чтение онлайн

Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.

Черці, умучені сповіддю, висмикуються нишком біч­ними виходами та ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для черців і день жнива, який в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.

Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дру­жинами приїздили гарними оксамитно-чорними чвірками, в посрібленій упряжі, що на сонці аж лисніла, і ки­дали горді дари поміж жебраків і на срібну тацю.

Діди-каліки становили перед входом церкви відра­жаючий шпалір і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, на­миста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.

Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без роз­бору...

А там... там винесли знов одну жертву - молоду дів­чину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...

Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли пе­ред кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.

Між тим безперестанно розщибалися [3] дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...

В однім кутку церковного подвір'я стоїть збита гро­мадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру сво­го окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.

І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однако ж як зворушаюче зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгую­чих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи цер­ковні... Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною си­лою:

– Бабуню! А де правда?
– питає шепотом боязко дев'ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.

– У бога, дитинко,- відповідає старенька побожно.

– У бога!
– повторяє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яркі ди­воглядні малюнки, задивилось на них і задумалося...

З задуми збудив її по хвилі напружений голос лір­ника:

Воно знов звернулося до бабуні і запитало сміліше:

– Чому нема правди?

Старенька, здавалося, хотіла щось відповісти дитині, щось їй вияснити. Погляд її блукав через хвилю вдали­ні, немов роздумувала і шукала помочі. Відтак здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний безпомічний усміх - вона не відповіла...

Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...

Її високі значні кревні полягли почасти яко політич­ні проступники в Росії, почасти - забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, да­леко за границю.

Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу - яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше - яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'я­ниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої донь­ки - переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю - не вислухала.

– Не можу його покинути!
– відповіла сумно, але рішуче,- його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше - тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим - лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при ро­боті пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказува­ла якогось роду казки, хто були її предки, як прожива­ла за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забра­тись за границю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убоже­стві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити - зло­мити не могла.

Покладала всю свою гордість в те - зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,- думала не раз,- чи ж се не ознака шляхет­ного походження?»

Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержува­ла, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, виклика­ний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате - там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зу­божілою женщиною, матір'ю п'яниці?