Острів злочинців

Не треба шукати пригоди. Її не знайдеш, хоч би ти й подався аж на край світу, за глибокі моря і високі гори. Вона не з'явиться, хоч би чекав на неї день і ніч, хоч би навіть вдавався до провокацій і розставляв на неї пастки. Не озветься на жодне благання, і може статися, що її не знайдеш навіть там, де вона вже спіткала багатьох. Хіба ж не доводилося часом подорожнім перетинати відомий своєю бурхливістю океан, коли той був спокійний, наче ставок у селі? Хіба ж не доводилося багато кому продиратися крізь найдикіші джунглі й не натрапити ні на тубільців, що зазіхали б на їхнє життя, ні на кровожерних звірів; дикі джунглі були такі ж безпечні, як міський парк.

Бо пригоди не треба шукати. Вона прийде сама — несподівана та неймовірна — і найчастіше тоді, коли ми не чекаємо й не хочемо її, коли вона нам не потрібна! Спершу вона подає нам тільки знак — ось я, прийшла по тебе, хочу втягти тебе в свою гру. Ти одразу мусиш здогадатися, що то власне її знак, мусиш його впізнати серед тисячі інших знаків. Не можна легковажити її покликом чи відкладати зустріч на потім. Пригода не любить лінивих. Обмине тебе та й піде собі і вже не вернеться знов…

Незвичайна пригода, яка сталася зі мною на Острові злочинців, постукала до мене наприкінці червня 1961 року. Вбрана у форму листоноші, вона подала мені запечатаного конверта з написом:

«Адвокатська колегія № 3 в Кракові».

У конверті лежала оповістка колегії про те, що цього року набирає чинності заповіт мого дядька Стефана Гро-милла, який помер іще торік. Згідно з цим заповітом, я стаю власником у Кракові «цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Далі було зазначено, що, сплативши якісь там гроші за оформлення спадку, я мушу «ввійти в права власника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому».

Сказати по щирості, той лист завдав мені клопоту. Я не відчував потреби ставати власником автомобільного гаража у Кракові, адже я жив у Лодзі. Наскільки я пам ятав, той «Механічний екіпаж» був жахливий старий автомобіль, і людині мого громадського становища й мого віку краще було б в нього не сідати.

Чи міг я припустити — або хтось із вас сподіватися — що той лист з адвокатської колегії є поклик справжньої, сповненої небезпек пригоди?

Я зателефонував до свого меншого брата, надумавши подарувати йому «цегляний автомобільний гараж, а також механічний екіпаж, котрий є в ньому».

Брат відмовився. Він теж отримав листа з «Адвокатської колегії № 3 в Кракові» і, згідно з заповітом дядька Стефана Громилла, став власником ощадкнижки з вісімдесятьма тисячами злотих.

— За ці гроші я зможу, якщо схочу, купити собі нову машину, — сказав мені менший брат Павло. — Навіщо мені дядьків мотлох? Та й гараж у Кракові мені ні до чого. Спродай його, — порадив мені брат.

Я подзвонив до кузини Францішки. Коли й вона теж дістала листа з Кракова й успадкувала комплект дядькових стильних меблів і шафу з книжками.

— Поясни мені, моя люба, — мовив я, — чого це дядькові Громиллі заманулося саме мені подарувати гараж і той старий ридван? Чи не розумніше було б відписати мені шафу з книжками? Правда, найбільше я хотів би мати вісімдесят тисяч на ощадкнижці.

— Востаннє ми бачились із дядьком два роки тому, — нагадала мені Францішка, — коли ховали тітку Анну. Чи ти не хвалився тоді, що саме здобув права водія?

— Так, так. Тепер я все розумію. Дядько гадав, що для мене буде бозна-яка радість його подарунок.

Тож хотів я чи не хотів, а мусив «ввійти в права власника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Я подався до Кракова, поспішаючи скінчити з цим ділом, бо на початку липня мав виїхати на тривалий час. Один мій приятель попросив мене, щоб я спробував з'ясувати цікаву історію. Я погодився, сподіваючись, що це розважить мене під час відпустки, яка досі не обіцяла мені нічого втішного.

Я надумав послухатись ради мого меншого брата — продати і гараж, і дядьків автомобіль. «Хтозна, — думав я, — може, за вторговані гроші пощастить купити на виплат новий автомобіль? Він став би мені в нагоді під час відпустки».

Покупця на гараж я знайшов дуже швидко, тяжче було збутися «механічного екіпажа» дядька Громилла. Кожен, хто оглядав цю фуру, збентежено посміхався й одразу ж прощався зі мною, навіть не спитавши за ціну.

Вигляд цієї чудернацької машини міг відстрашити кожну нормальну людину і тішив би тільки когось, схильного до найбільшої екстравагантності, когось, хто не зважав би на те, що поява цього ридвана на вулицях міста викличе подив перехожих, а кожна зупинка біля хідника збере натовп глузливих дітлахів. Машина мого дядька могла насправді порушити громадський спокій, бо, угледівши її на вулиці, вражені водії «варшав», «сирен» та «Москвичів» натискали б на клаксони, аби впевнитися, що вони не сплять і оте «казна-що» — не «летюча тарілка» з Марса.

Уявіть собі пошарпаний човен, зеленаво-жовтий, у брунатних і темно-синіх плямах, на чотирьох маленьких колесах, з яких тільки задні мають шпиці. На цей човен напнуто злинялий брезентовий намет кольору хакі з целулоїдними віконцями — спереду, ззаду і з боків. Наметець чималий — зрештою в цьому ридвані можуть вміститися аж четверо; та ще в наметі є якісь чудернацькі механізми. Признатися, то я й не пробував зрушити машину з місця — я її страшився.

— Прошу зважити, — звернувся я до одного ветеринара, якому заманулося купити мій гараж. — Гараж великий, цегляний, сухий, світлий, до того ж з добре устаткованим ремонтним верстатом. Гадаю, що для вас буде вигідно придбати у мене за невелику додаткову платню ще й автомобіль мого дядька.

— Це не автомобіль, — рішуче відказав ветеринар.

— Пробачте, а що ж це таке?

— Не знаю. Але це напевно не автомобіль. Якби я на ньому поїхав у село лікувати коней чи корів, люди тікали б од мене і я втратив би клієнтів.

— То розберіть його на частини, — порадив я.

— Пане, — аж злякався ветеринар, — а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.

Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.