Чтение онлайн

Цю проблему пляновано розв'язати при помочі децентралізації ОУН. Ген. Роман Шухевич, здається, не встиг її провести перед своєю загибеллю. Можливо, що цей плян здійснив його наступник, полк. В.І.Кук-Коваль, дотеперішній організаційний референт в Проводі ОУН на Рідних Землях. Він скликав у червні 1950 р. конференцію Проводу і там могло бути прийняте рішення провести таку децентралізацію, щоб кожний Край зі своїм Краєвим Проводом діяв цілком незалежно від центрального проводу і вдержував якнайменше зв'язків із сусідніми Краями. Ця нова структура повинна збільшити законспірованість ОУН та утруднити ворогові ліквідацію цілої організації у випадку, коли б зв'язки центрального чи котрогось краєвого проводу потрапили в руки москалів. Згідно з однією інформацією, остання відома нам конференція провідного активу ОУН відбулася в Україні в червні 1952 р. [73]. У міжчасі збройна боротьба продовжувалася.

В половині 1951 р. російський керівник пропаганди в окупованій Україні, Н.Рябокляч, алярмував, що "росте сила українських націоналістичних банд" [74]. У вересні 1950 р. сильний націоналістичний відділ здобув місто Мукачів від москалів, зліквідувавши місцевий гарнізон з командиром майором Ураловим і капітаном Ґолдаковим. В 1952 р. відбулося кілька десятків боїв між націоналістичним підпіллям і окупаційними силами [75]. В Україні з'явився альманах, присвячений десятій річниці постання УПА. В одній студії стверджується, що "маємо організаційні звіти з України, принесені зв'язковими 1953 р., в яких подається численні протибольшевицькі акції, проведені на Рідних Землях після 1951 р." [76]. В 1950–1953 роках збройна група націоналістів під проводом старшини УПА Михайла Кончаківського звела ряд боїв з НКВД-истами, знищивши кількадесять із них [77]. В 1953 р. згинула оточена в своїм підземнім схоронищі провідна націоналістка на Львівщині Стефанія Мандрика. Лише в однім Радехівськім районі окупанти розкрили й знищили в 50-их роках близько 200 таких укріплених схоронищ [78]. У вересні 1953 р. большевики розкрили збройну групу ОУН в Івано-Франківській області, і їм вдалося в бою взяти в полон одного з цієї групи, Дмитра Басараба. Восени 1953 р. діяли в Україні члени Проводу ОУН, бо були листи, привезені зв'язковими на чужину, до Проводу 3Ч ОУН, в яких задокументована така активність [79].

На 17 з'їзді КПУ в березні 1954 р. перший секретар О.Кириченко виразно ствердив існування в Україні націоналістичного збройного підпілля. Маємо описи очевидців про збройні сутички між націоналістами і окупантською міліцією в Тернопільській області (Бучаччина, Підгаєччина) в роках 1954 і 1955 [80]. До 1954 року діяли зв'язкові між ОУН на чужині та ОУН на Рідних Землях. Впродовж 50-их років вибухали в російській імперії великі страйки й повстання політв'язнів, організовані й керовані у великій мірі членами ОУН-УПА, які прибирали характер збройної боротьби [81]. Політично-організаційною основою для цих повстань і страйків служило доручення ОУН-УПА, видане ще в 1947 р. п.н. "До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи".

В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН-УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН-УПА, яких москалі вислали далеко поза межі українських земель. Ці провідні підпільники зорганізували "ОУН-Північ", їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території російської імперії [83]. Вістки про цю боротьбу ширилися в Україні й підсилювали моральну настанову продовжувати визвольну збройну боротьбу за УССД.

Одним із перших великих повстань, а саме в Магадані 1953 р. керував член ОУН Мирослав Симчич (зловлений москалями 1949 р.). Жіночим повстанням у Кінгірі 1954 р. керували націоналістки Нуся Михайлевич і Любов Бершадська, а чоловічим — член ОУН Анатоль Задорожний. На теренах СССР поза Україною, де були великі скупчення українських політв'язнів, діяла підпільна організація ОУН-Північ, як уже згадано. Повстання на Воркуті 1954 р. (Комі АССР) було кероване українським націоналістом Євгеном Грицаком. Взятий 1953 року в полон в Україні старшина СБ ОУН-УПА Василь Підгорецький, засуджений на 25 років неволі, був організатором протиросійського повстання в Ташкенті 1955 р. А 1956-го року вибухло повстання в'язнів у Тайшеті, організоване членом ОУН Віктором Солодким, взятим у полон 1948 р. У лютому 1956р. появилися в Рівенській області заклики російської окупаційної влади до українського націоналістичного підпілля здаватися, за що підпільники дістануть обманливу амнестію. Ця т. зв. амнестія була восьмою з черги й виразно показує, що в 1956 р. існувала в Україні підпільна сітка ОУН. Майже зовсім певним є, що до половини 1950-их років діяв Провід ПЗУЗ або хоч сам провідник, ком. Дубовий.

Того ж 1956 року вибухло на Мадярщині національно-визвольне повстання проти російських окупантів. Вістки про це повстання в Україні викликали оживлення націоналістичного підпілля. Біля Шепетівки у Хмельницькій області вилетів у повітря поїзд з амуніцією (20 травня 1956) [85]. Підпільна діяльність оживилася на Київщині, Львівщині й в околицях Бердичева. Українське збройне підпілля ОУН знищило в Карпатах кілька мостів, що ними москалі транспортували військо на Мадярщину, та мало збройні сутички з совєтськими терористичними органами.

Після розгрому москалями мадярського визвольного повстання перериваються вістки про організовану збройну боротьбу ОУН-УПА проти росіян, поза тим, що є дані про дальше існування на різних теренах націоналістичного підпілля. Очевидно і в пізніших роках відомі випадки знищування підпільниками окремих виконавців колоніяльної влади. Занехаяння масової збройної боротьби можна пояснити визнанням недоцільности в дану пору продовжувати її, коли навіть цілий мадярський нарід, знищивши над собою російську окупацію, не дістав від "волелюбного" Заходу навіть одного кріса. Тож в ОУН могло запанувати переконання, що тимчасово треба припинити збройну боротьбу аж до часу визріття нової революційної ситуації.

А тим часом треба концентрувати всю енергію на збереженні націоналістичної організації, втримування в народі віри в наше майбутнє визволення, ведення виховно-ідеологічної й пропагандивної діяльности, як також розбудову в нації внутрішніх духових, соціяльних і культурних резервів для втримання національної самобутности і національної свідомости. Рік 1956-ий треба вважати закінченням збройної визвольної боротьби, вершком якої була саме славетна й легендарна Українська Повстанська Армія.

[1] "В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН", в "Сурмі", Мюнхен, ч. 18–19, лютий-березень 1950; передрук у "Перспективи Української Революції", Мюнхен, 1978, ст. 172.

[2] "Постанови Великого Збору ОУН" в ЗЧ ОУН, "ОУН", серія Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1, 1955, ст. 3-16; Петро Мірчук, "Нарис історії ОУН" т. 1, Мюнхен, 1968, ст. 94-100.

[3] Дивись — Олекса Бойків, "Моя співпраця з Полковником" в "Євген Коновалець і його доба", Мюнхен, 1974, ст. 631.

[4] Ці висновки потверджує Лев Шанковський у своїй студії "УПА" в "Історії Українського Війська", друге вид., Вінніпег, 1953, ст. 645–646.

[5] Про концепцію "перманентної революції", що зродилася й прийнялася в гурті провідного активу ОУН на ЗУЗ, гляди: Петро Мірчук, "Нарис історії ОУН", ст. 137–139.

[6] Див. Микола Капустянський, "Військова підготовка ОУН" в "ОУН, 1929–1954", Париж, 1955, ст. 115–139.

[7] Точніші дані: П.Мірчук "Нарис історії ОУН", ст. 459–461.

[8] Петро Мірчук, "УПА", Мюнхен, 1953, ст. 230–231.

[9] Див. точну аналізу в П. Мірчука, "Нарис історії ОУН", ст. 549–561.

[10] Його "30 червня 1941", Торонто-Ню-Йорк-Лондон, 1967, ст. 26.

[11] Див. розділ "Різкий зворот у закордонній політиці ПУН" в П.Мірчука, "Нарис історії ОУН", ст. 582–584.

[12] Порівняй: П. Мірчук "Нарис історії ОУН", ст. 563–567; Степан Бандера "Командир-Провідник" у "Шляху Перемоги", березень-квітень 1954; передрук у "Перспективи Української Революції", ст. 296.

[13] Див. П.Мірчук, "Нарис історії ОУН", ст. 586–587.