Чтение онлайн

– Я боюсь озера, боюсь русалок, боюсь водяників і віл, я всього зараз боюсь... Мені здається, що й зараз нашу розмову хтось слухає... Дослуховується до наших слів... Ні, треба тікати звідси, пора вертатись...

– Авжеж дослуховується! Ось поглянь лишень – Волин зайшов тихенько у хату і сидить позад тебе на ослоні і слухає нас! – засміявся Стир. Але не переймайся, я таки поїду в село, подивлюся, може, й справді вертатимемось...

Мати глянула на Волина, який уважно слухав батька, мовчки, не додаючи жодного слова, не заперечуючи, але й не підтримуючи. Він заглибився поглядом кудись поперед себе, ніби бачив щось тільки йому одному видне й відоме, ніби знав щось інше, ніж вони, знав більше.

Звечоріло. Крізь розчинені двері видно було, як зійшов на небо повний місяць. Вкладалися спати. Перед тим, як погасити каганця, Горина знову поглянула на Волина, і знову стало їй моторошно.

Він дивився на місяць, ніби відчитував щось із нього, невідривне й зосереджено, мати дивилася на його бездоганний профіль, на кучері, що спадали на плечі, на струнку поставу, і раптом страх поповз по всьому її тілу: «Він заворожений! Мій хлопчик заворожений! Я чую, як він чужішає, як думає про щось таке, чого я не знаю, не відчуваю, не розумію..»

Мати покликала його неслухняним голосом, і Волин озирнувся, як завжди, мить ще мовчав, а потім спитав лагідним, теплим голосом:

– Що, мамо? Ви мене кликали?

– Спати лягай, синку! Не дивись так на повний місяць, бо спатимеш зле. При повному місяці літавиці приходять до людей, русалки й віли, мавки і планетники, стрижні й вовкулаки! Стережися, дитинко, таких ночей, стережися!

– Добре, мамо, не хвилюйтеся! Я лягаю спати, я тут, з вами, і нікого більше! Замкнімо двері, і місяць не зазиратиме в нашу хату поночі, якщо вам лячно! Чи не так, тату?

– Лягай спати! Слухай, що мати кажуть! А як по правді, то так воно на краще – замкнімо двері, і нехай хатній дух нас стереже, як досі стеріг!

Наступного дня батько поїхав у їхнє колишнє село. Місяць був красень, і день видався гожий. Повернувся Стир через чотири дні з кіньми, яких позичив у давнього сусіда, і родина почала збиратися в дорогу.

Волин нічого не казав, але був смутний, і ного настрій передався іншим. Збиралися важко. Нелегко було полишити нажите тут, у пущі, хоча водночас всі й раділи поверненню до села.

За ці роки війни минули. Про ліщарів-войовників уже понад рік ніхто нічого не чув, почали забувати лихо, налагоджувати звичне життя. Шляхом прошкували знову купці, і село ожило і дихало, як і раніше.

Коли все зібрали, мати узялася варити вечерю. Вирішили востаннє повечеряти в лісі, переночувати, а вранці, зі сходом сонця, рушати до рідного дворища.

Волин ще вдень пішов з дому. Хотів востаннє наловити риби та поглянути на Озеро. Ще коли лиш доведеться сюди дістатись!

Він повернувся, коли сутеніло, повечеряв з усіма. Наловлену Волином рибу поклали у воду, аби взяти з собою в дорогу. Вечеряли надворі біля вогнища, було тепло і затишно.

Але мати знову помітила, як вдивляється Волин у місяць, як ніби повиває блідий серпанок дивного світла його обличчя. Близьке й рідне обличчя її сина раптом здалося їй чужим обличчям юного красеня, якого вона не знала. Рідне й близьке перепліталося в ньому з чужим, навіть страхітливим, хоч водночас манливим, привабливим.

Вона знову покликала його, і коли Волин повернувся до неї, раптом зрозуміла, що це відблиск багаття міняє вираз на обличчі її сина. Він усміхнувся звичною своєю спокійною, лагідною усмішкою, і їй стало враз спокійно і добре. Від нього линули тепло, сила, спокій. Впевненість – ось що було ще в її хлопчикові, впевненість, якої, знала вона, часто бракувало і дорослим чоловікам. Він вже мужніє, дорослішає, її хлопчик стає чоловіком, ось звідки в ньому ці зміни, що її лякають, чого вона не впізнає в ньому. Він просто дорослішає.

Вона прогнала похмурі думки, як завжди згадуючи слова чоловіка про те, що їх хтось охороняє і боронить.

Втім, саме сьогодні при збиранні так усе не ладилось, що хоч і хотіли вони виїхати нині, ніяк не вдалося. То малий проколов ногу сухою гілкою, наступивши босо, то перекинувся казан із юшкою, почали варити спочатку, то довелося перев’язувати і перетягувати в’юки з хатнім скарбом, бо здавалось, що можуть розсипатись в дорозі...

Горині подумалось, що охорона скінчилась, що тільки-но почали вони збиратися до від’їзду, кинулися на їхню родину різні невдачі і підступні сили. Вона прочитала кілька замовлянь, плюнула через плече, зробила пальцями чарівні знаки. Ніби трохи легше стало, почало ладитися оте їхнє збирання. Але час втрачався, зрозуміло було, що не встигають нині виїхати, отож і вирішили – налаштуватись, а в дорогу – на світанку.

З тим і заснули.

Вдосвіта, коли прокинулись, Волина не було в хаті. Шукали його по всьому Лісі й на березі Озера, де він любив сидіти, дивлячись у воду, та не знайшли жодного сліду.

Того дня не поїхали, шукали його весь наступний день, гукали, як могли. Жодних відголосів.

Таємничо зникла водночас із Волином і риба, яку він приніс звечора і яку родина мала забрати з собою в дорогу. Цебрик з водою стояв як і стояв, але рибини в ньому жодної не було.

На третій день, однак, старша сестра Волина побачила на березі Озера, під розлогою плакучою вербою, що звисала над водою, дбайливо складену всю одежу Волина.

Сюди, здавалося, зазирали не раз, адже саме на цій плакучій вербі любив сидіти Волин, вдивляючись у озерне свічадо, але ж ніхто раніше не помітив одежі. Чому?

Чи він сам десь з’явився і поскладав свою одежу? Чи це хтось приніс її сюди і склав усе старанно і зумисно так, аби помітили?

Минув ще день. Мати плакала, діти також, Стир ходив, як ніч. Потім уже не кликали, просто чекали над Озером.

Аж надвечір Стир підвівся і промовив:

– Його забрало Озеро чи хтось в Озері! То ж був Русалчин тиждень, коли я їздив у село, ми всі забули. Ми тут про все забули, а то ж був день Купайла і ніч Купальська, коли щез із хати Волин. І на місяць він дивився недарма. Видно, вже давно був зачарований, і коли ми зібралися геть звідси, Вода взяла його, Озеро забрало його в себе. А одежу лишили на знак, що він туг! Треба було одразу ж .здогадатися, коли побачили, що риби у цебрику теж нема. Він забрав рибу із собою у Озеро.

Не можемо вимагати його назад, ні шукати більше! Не віддасть водяне князівство ніколи нічого, що забрало з землі, лиш розпиваємо Тих, що все знають, і наберемося знову лиха. А так – нас мас оберігати вода і її мешканці, озерні й лісові духи. Вони-бо забрали нашого Во.тина, але мають допомогти тепер нам і надалі, як допомагали досі, коли ми пересиджували лихо отут в лісі.

Горина ридма ридала, але чоловікові слова подіяли на неї і вона, хоч і плакала, але не кляла озерний люд і лісовиків, а лиш складала молитви до Перу на і Даждьбога, до Руєвіта з Поревітом і Поренутом, аби сину її хоч у іншому світі, та було добре і щасно.