Печера
Шрифт:
– Алло… – На тому кінці дроту його усмішки не бачили, та вся її чарівність відбилась у голосі, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Німробець.
Розмова тривала хвилин п'ять, потім лаборант пішов, а чоловік у замші залишився. Зчепив пальці, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевів дух.
(…За годину до світанку він вийшов ніби на полювання; він не вмів і не любив полювати, але для віддалених самотніх прогулянок не було природнішого й кращого приводу. Північні схили ненависних йому гір покриті були подобою лісу: жорсткою, колючою, скоріше коричневою, ніж зеленою; до умовного місця – вершини з білим каменем – було години три ходи.
Він нікого не зустрів.
На вершині він сів і роззирнувся – ліс не добирався сюди, білий камінь здавався самотнім більмом на лисій голові велетня.
Мандрівець дістав з мисливської сумки вабик-ідентифікатор – губку з їдким специфічним запахом.
Ще година пішла на чекання. Ненависне йому сонце підбиралося до зеніту, коли з глибини білястого неба з'явився сірий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правій нозі.
Він нагодував гінця власним бутербродом. І тільки потім, закусивши губу, розкрив капсулу.
Знак був один, знак сиротливо чорнів посеред великого білого аркуша, знак означав відмову, відхід, майже втечу.
Власне, чогось такого він і сподівався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволені, або люди, які послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що він, мандрівець, має тільки неясну підозру.
Люди, які послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожує.
Він сидів на вершині під білим каменем, і палюче проміння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, він зробив помилку, а яку, йому скажуть потім…
Якщо він доживе.
Чи варто повертатися в село? Він би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасів йому нізащо не перейти гір. Не перейти долини, не добратись до хазяїв криводзьобого птаха.
А тому, коли власна його тінь перестала ховатися під ногами й наважилася відповзти по камінню трохи далі, тоді він устав і поспішив униз.
…запах диму.
Недобрий запах. Не від багаття, не від домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.
Мандрівець спинився всього на мить.
Чи був у нього вибір?…
Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо він зрозумів, чий саме дім перетворюється зараз на купу головешок.
Але збагнути, куди біжать з усього села люди, і що це за ґвалт на майдані, і що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужності.
Він уже тікав.
Посередині майдану, на вільному від людей клаптику, безліч рук піднімали й ставили на ребро величезний залізний обруч. Усередині обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловік, із живота в нього стирчало вістря осі, але він ще був живий.
– …Коти! Ану! Коти! Звідтіляк! Звідтіляк! Печерна змія!
Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, підстрибуючи на бруківці, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало підхопити його, підштовхнути й випрямити.
Чоловік на колесі вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, і, коли колесо, прокотивши по вулицях, зіштовхнуть нарешті з кручі у прірву – можливо, він устигне відчути полегшення…
Його схопили за рукав:
– …дівчисько?
Він дивився, не розуміючи.
– Танкі, де дівчина? Ми знайшли звідтіляка, ми давно до нього приглядалися, де дівчина, ти не бачив?
Він перевів погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.
Власне, що він міг зробити ТЕПЕР?…
…Вони знайшли джерело. Maxi знайшла. Вона мала хист знаходити воду.
Дзвеніли цикади.
Увесь світ складався з цикад. Увесь світ замкнутий був у кільце гір – далеких, синіх, і близьких, червоно-жовтих, і білих, укритих піском, який так гидко скрипить на зубах…
– …і я давно вже здогадалася. Майже одразу.
Він струснув головою, проганяючи заціпеніння:
– Я прослухав… Про що ти здогадалася?
– Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?
Високо в небі – чи глибоко в небі? – чорною цяткою висів хижий птах.
– То й що? – запитав він без емоцій.
Maxi мовчала.
– Ну то й що? – перепитав він майже зухвало.
– А вони думали, – Maxi криво посміхнулася, – що це мій тато… звідтіляк…
– Я не міг урятувати твого батька, – сказав він, дивлячись у пісок. – Не встиг. Не знав…
– Вони стратили звідтіляка… – промовила Maxi, і плечі її дивно піднялися. – Вони думають… а насправді…
– Та я ж не міг урятувати!..
Обоє замовкли.
В обох у недавньому минулому була ніч, коли колесо з розіп'ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито шастали хлопці і, зустрівшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було інше, маленьке колесо, коли вулицю, де диміли залишки будинку, прочісували й обшукували сусіди, і потомилися, так нікого й не знайшовши, і пішли до світанку, а він стояв перед димними руїнами вже в розпачі, та все одно знав, що перебере згарище по дощечці, по цеглині, але або знайде дівчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що її тут немає… Коли, після довгих і даремних зусиль, він скоріше угадав, ніж почув, її присутність, і дістав із залізної бочки біля паркана її обм'якле…
– А чого ти не кажеш, що врятував мене? – спитала Maxi, водячи сухою травинкою по крайчику нижньої губи.
– Чому? – перепитав він тупо.
– Ну, ти міг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…
– Чому я маю виправдовуватися?
…Важке тіло обертається навколо осі, що стирчить із живота…
– А правда, – запитала Maxi, не піднімаючи голови, – що звідтіляків посилають до нас, щоб вони труїли криниці?
– Хіба я отруїв хоч одну криницю? – запитав він утомлено.