Чтение онлайн

15.7.1960 р.

ХАЛУЇ!

Я не багато ще зробив,

Але, щоб все те, що зробив я

Та хтось в будинки скласти зміг,

То б не один трьохповерховий

Був би будинок, а що мав,

Що мав, скажіть, я в нагороду?

Ірпінь мені житла не дав

Бо я для них не того роду.

Київ, як дурня обсміяв,

Роззявивши по вуха рота,

Мов, чи не з неба ти упав,

Що прешся, як морська піхота?

Я подививсь на те пискля,

Що стало тут же гірко в роті,

Бо верещало, мов теля,

Немов трамвай на повороті.

І язиком весь день метля,

Немов коза в чужім городі.

Я на ту гниду подививсь,

Хотів до морди «притулиться»,

Та своєчасно спохвативсь,

Але ще більше засмутився,

Бо недоторканий. Його

Руками просто не візьмете,

Отож й питаю в мужиків:

– Де ви таких козлів берете?

«Слуга» той глянув із-під брів

І так поніс на мене матом,

Що мов кілком мене огрів,

Словами, ніби автоматом.

Я не стерпів. Схватив за пояс

Й того чиновника підняв,

Й біля відкритого віконця

Хвилинки зо дві потримав.

Й сказав: – І ще раз матюхнешся,

То понесуть тебе бай-бай.

І нагадав: я теж людина,

Досить залякувати нас,

Я не чувак. Перед тобою

Стоїть твій робітничий клас.

Сказать відверто, він злякався

Й переді мною тут же став,

Бо до дзвінка він не добрався,

І мов обкаканий стояв.

Він кричав й булькотів, ніби кратер,

Хоч дурний був, як боже теля,

Він би став неабияким катом,

Щоб побачив – боюсь його я.

Він підстрибував тут же, як цуцик

І хапав за штанці, як щеня,

І за те мене ладен був з’їсти,

Що себе поважаю я.

Він хотів мене здати в міліцію,

Щоб забрали мерщій в ті краї,

Де розгулюють бурі ведмеді

І пасуть їх такі ж халуї.

16.10.1960 р.

ГАРНО З ТОБОЮ!

Боже, як гарно у полі

Там, де ромашки цвітуть,

З вітром шепочуть тополі,

І бджоли на квітах гудуть.

Холод надворі пекучий,

І дні якісь надто сумні,

Та враз стає тепло, мов, літом,

Як ти посміхнешся мені.

Чому у той час я хвилююсь? –

Бо варто твій голос почуть,

Неначе мені десь сімнадцять,

А поруч десь бджоли гудуть.?

О, скільки, моя чарівничко,

Тебе я по світу шукав,

Що згриз би тебе, як суничку,

Якби на те право я мав.

3.11.1962 р.

ОЙ, ЦІ ЖІНКИ!

Ой, ці жінки! То виганяють, то доганяють.

І чого вони хочуть, того й самі не знають.

3.2.2012 р.

ПРИСВ’ЯЧУЮ ВОЛОШИНУ

ІВАНУ ОЛЕКСІЄВИЧУ – ПОЕТУ

Ой, старина, старина,

Годі тобі прибіднятись,

Бо вірші твої, як весна,

Немов для діток рідна мати.

Так чому ж, ти брате, мовчиш?

Як рими твої неповторні,

А ти свою душу гнітиш,

Мов рибку, що мучиться в човні.

Чому ж Ліру твою до цих пір

Ще й сьогодні не знають в народі?

Де ж заривсь той непроханий звір,

Що весь час каламутить всім воду?

Може, думаєш, три віки жить,

А тому ти і не поспішаєш?

А, можливо, тебе хочуть вбить,

Ну, а ти, що робити ? – не знаєш.

Може думаєш, ждучи отак,

Люди зможуть тебе зрозуміти,

Що зумів ти діток народить,

Та не зміг ти їм дать порадіти.

Друже мій любий і добрий,

Хочеться вірить мені,

Що голос твій щиро-народний

Запалить над світом вогні.

Так досить же, друже, в болоті

Душу блаженну томить,

Голос твій мусить в народі

Вічно дзвеніти і жить.

Ти заслужив нагороду,

І годі вже, друже, мовчать!

Час вже сказати народу,

Про що в нас роками мовчать!

Хто ж, як не ти про це скаже?

Хто ж знає більше, ніж ти?

Хто ж нам всю правду розкаже? –

Скажи мені, брате, скажи!

Гордий ти надто і щирий,

Знаю, не легко тобі

Жить в цьому страшному світі,

В вічній пекучій журбі.

Все ж наберись ти геройства,

Й навіки забудь ти про страх,

І грізним натхненням прозріння

Зроби ти панам Карабах.

Щоб люди тебе пам’ятали,

Як грізний в степу ураган,

Що є десь на світі Волошин

Із іменем добрим – Іван.

Й сьогодні, в хвилину ранкову,

Коли наші люди ще сплять,

Закинь в кожну душу підкову,

Щоб ті перестали дрімать.

Щоб люди завжди посміхались,

Як зорі нам з неба ясні,

І дітки щоб нас шанували,

За наші козацькі пісні.

Щоб кожний гордивсь своїм родом,

Хоч ми, як мурашки малі,

Щоб, врешті, ми стали народом

Й своїми на власній землі.