Чтение онлайн

— Хороший мій, — звернувся Культурний до свого хорошого. — Що ми маємо? Чи все йде за планом?

— Дуся, — стомленим голосом промовив Леонід Григорович. Він трохи виспався, і тепер його обличчя набуло свіжих відтінків, проте очі все ще нагадували хоч і застиглий, але вулкан, — з очей кришилася застигла магма. — Скоро приїдуть автобуси з нашими героями — думаю, слід поквапитись.

— Ну, сподіваюсь, ми встигаємо випити по чашечці чаю?

— У таку спеку, зозуле моя? — ледь не падав Ніколаєвський.

— Нічого. Це не завадить. Не забудьте: вам ще на станцію, зустрічати з поїздів, — усміхнувся Культурний і відчинив важкі дубові двері до університету. — Після вас, мій хороший…

Безжальне сонце ще не встигло пробратися до кафедри, тому Культурний і Ніколаєвський сиділи у більш-менш приємних кліматичних умовах і пили чай. Але більш-менш приємні кліматичні умови все одно змушували професорів безперестанно пітніти. Від старечого поту кафедра наповнювалася густим і тягучим смородом.

Леоніда Григоровича весь час наздоганяла думка про його сина, який сидів за ґратами, про сина, що його охороняли озброєні й неголені сатрапи, прихвосні капіталістичного ладу. Ніколаєвському стискалося серце, коли він уявляв, як голодний і зморений спрагою Ванюша сидить у клітці, сумно тримається за арматурний й скавчить, мов нещасний побитий песик…

По щоці Леоніда Григоровича потекла сльоза. Він стер її спітнілою долонею. Скривився. Глянув на Культурного й подумки прокляв усю цю дурну хлопчачу витівку. Ніколаєвський так проникливо дивився у вічі Культурному, що ненависть ледь помітним тремтінням пройшлася всім тілом нещасного.

— Що сталося — вам зле, любчику? — спитав, нічого не підозрюючи, Культурний. — Ще чайку?

— У мене ж там син… — з надривом прошепотів Ніколаєвський. — А ми тут з вами чайок розпиваємо…

— Син-свин, — протягнув Культурний. — Нічого з ним не станеться. Закінчимо наші справи, піднімемо авторитет університету, слідство знайде винних, винні понесуть відповідальність, а вашого Ваню, власне, як і нашу Валюшу, ой, дай бог, дай бог, — хапливо перехрестився Культурний, — звільнять… Ну, чого ви? Усе ж добре?

Ніколаєвський насилу кивнув.

— Так чого хвилюватися? Знаєте, у мене є надзвичайно цікава історія. Теж про повішених, і про винуватих, євреї там, знаєте, всякі, а головне… ну, себто це взагалі історія про одного генія… Дуже повчальна штука. Ох, знали б ви, який він був!

— А який він був? — запитав Ніколаєвський. — І хто?

— О, він був неперевершений! Таких дітей народжується один на сто мільйонів! Однак далі його чекала велика-превелика прірва, — продовжив Культурний.

– І що?

— А нічо! От послухайте! Він народився у сім'ї звичайних робітників. Мати працювала на макаронній фабриці, а батько на верстатобудівельнім заводі. Одного разу, коли йому було півроку, його батько впустив на ногу величезну залізяку, і великий палець його лівої ноги почорнів, а потім батьків друг Саша Казачок…

— Засланий? — перебив Ніколаєвський, протираючи спітніле чоло.

— Ні, це прізвище таке. Саша Казачок. І, будь ласка, не перебивайте мене, пупсику…

— Добре-добре, — погодився не перебивати пупсик Леонід Григорович.

— Так от, Саша Казачок запросив його батька на полювання. Не знаю, де вони з тим Казачком бігали, якими полями, гаями, болотами, тільки батько повернувся з полювання п'яний, веселий, у мішку тримав шість упольованих качок, а в черевикові — розпухлу ногу. Наступного дня батька звалила гарячка, а нога була схожа на надувний матрац. Як його жінка не обробляла ту ногу керосином, за тиждень й відпиляли, і батько запив. Коли малому, ну, головному герою цієї оповідки, було близько року, батько вже не міг устати, а ще через два місяці він помер від безногості…

— А хіба від такого помирають? — здивувався Ніколаєвський.

— О-го! Ще й не від такого! Отож після смерті батька малого віддали бабусі, щоб той не заважав матері ходити в траурі. Знаєте, жінки часом, коли помирають їхні чоловіки, стають такі дивні, що починають їсти землю. А буває, що й себе їдять. Чесне слово. Його мама спочатку почала гризти шкіру на пальцях ніг, а потім вже й самі пальці, а для дітей то велика трагедія — бачити, як їхні матері займаються самопоїданням. Коли йому було два роки, малий заліз на горище бабиного будинку і знайшов там стару, майже старовинну скрипку. І що ви думаєте — він почав грати, причому так гарно, як, бува, грають в опері або філармонії. Ну, знаєте, там іноді грають на скрипках, особливо в такі урочисті моменти, коли має щось статися, але ще не відомо, що саме. Так і він грав на радість сусідам. Баба спочатку перелякалася, водила його до різних знахарок, аби ті вивели нечистого, однак усі цілительки сказали, що то іскра Божа в дитині горить, що то сили зверху, і тоді баба повезла малого до райцентру показати архімандриту Успенського монастиря. Старий, волоцюжного вигляду архімандрит глянув на малого — і сказав, що дитину треба показувати не йому, архімандриту, а директору музичної школи.

Директор школи послухав його, похитав лисою головою, прицмокнув повними губами й сказав, що приймати до школи його ще зарано, та і все, чого можуть тут навчити, малий і так знає, тому, бабо, вези його назад і нехай він там у тебе не припиняє грати. Років, може, через два, візьмемо. Це, звичайно, теж малий вік йому буде, але ж такий талант. Моцарт!

Баба злякалась того слова, що наостанку сказав директор, закутала малого у ковдру і повезла назад, у селище.

Через рік, коли малий уже почав більш-менш говорити, бабка помітила, що з уст його ллється якесь незбагненне сяйво, що говорить він не просто так, а віршами, до того ж такими дорослими, справжніми, як, бува, говорять у Домі вчителя старі пузаті дядьки.

— Йой! — крикнула бабка. — Синку, тьху, внучку! Що ж із тобою робити?

Сусіди порадили бабі звозити дитину до обласного центру, щоб тамтешні вчені засвідчили факт геніальності. Так і зробила стара. Загорнула вона малого у хустину, сіла на поїзд і повезла його в область.

— Ось, — сказала баба в якомусь інституті, - засвідчіть факт геніальності.

Над ним тоді схилились троє поважних учених, але нічого геніального не побачили.

— Ну, — підштовхнула вона його.