Чтение онлайн

Сисой. С кем?

Зінька. З кабаном їздили.

Сисой. Ха-ха-ха! Інтересний кавалер!

Вареник. Нема смішного! Коли б і сотню таких, то й ви б, паничу, спасибі сказали.

Дембицька. То він веселої натури: звиніть - ребйонок ще.

Дзвонарська. Та й хазяйські ці прості причандали такі смішні... неделікатні: чаплія, рогач, кізяк...

Дембицька. На ярмарку, вірно, і цей ригинальний костюм...

Вареник. Ні, це Власівна...

Дзвонарська. У первої моднярки.

Дембицька. Вас ошукали - це старомодне.

Вареник. Як же це?

Сисой. I не сходиться нигде...

Дзвонарська. Вузковатий нагрудничок!.. Не стискає, мовляв, трудно!..

Сисой. Н-да! Трудно...

Вареник. Не сухопара.

Зінька (з плачем). Вони сміються. (Тіка).

Дзвонарська. Не соромся, моя комашечко: то божа благодать! Застидали: звісно, жіноча дівственность..

Ті ж та Овсій і Наталка.

Наталка. Вівдя пита, чи кидать зараз вареники?

Дзвонарська. Так і лізе! Про це стидно говорить, комашечко!

Наталка. Чого?

Вареник. А й справді?

Дзвонарська. При благородних про ці низькі речі не розмовляють.

Вареник. Чудно!

Овсій. А там ще жидки прийшли, питають, чи зараз починать баль?

Вареник. Ет, після...

Овсій. Може, одправити?

Вареник. Нехай ждуть!

Овсій пішов.

Ті ж без Овсія.

Вареник. Ну, а що, пан предводитель не будуть?

Сисой. Вот би сюда приєхали!

Вареник (до Дзвонарської). А ви ж казали...

Дзвонарська. Не знаю... що б воно.

Дембицька. Так; але вони нездорові...

Вареник. Погордували, значить... Гм! Гм!

Дембицька. Ні, щось зробилось желудочне.

Дзвонарська. Да, знаєте, буває, от, будемо говорити, і зі мною: оце собі і п’ю, і їм як слід... а то вдруг, звиніть на цім слові, у цім містоположенії почнеться обморок, і так, мовляв, клубком підходить, підходить аж у голову,- і січас тобі завернеться, завернеться і... зомленіє. Я совітувалась з лікарями, дак говорять: не смотріть у ту сторону, де біжить скажена собака.

Сисой (вдержується од сміху до немоготи). Мамонька, я вийду! (Вибіг).

Дембицька. Чого ж то скажена собака?

Дзвонарська. Та видите лі, щоб обморок не притягти вітром.

Дембицька. А-а!

Вареник. Так не будуть, значить... і моїх нема,- стало буть, насмішка... гордують...

Дембицька. Ні, вони коли-небудь...

Дзвонарська. Безпремінно.

Дембицька. Само собою...

Вареник. Як вони самі собі, то й ми самі собою! До їх кланятись не підемо. Нас треба як грошей чортма,- розумію... Ми страву й самі поживемо. Гукніть там, Власівно, нехай несуть!

Дзвонарська виходить.

Вареник і Дембицька.

Дембицька. Моєму синові і мені ваша дочка до вподоби.

Вареник. Спасибі. Вона моторна дитина.

Дембицька. Я б, пожалуй, змогла посватати.

Вареник. Чув.

Дембицька. Ну... а нащот приданого як?

Вареник. Та все як слід справимо; позичать не підемо.

Дембицька. Натурально, натурально!

Вареник. Дочка у мене робітниця добра, надежна, дебела: ніхто її не пережне й не перегребе.

Дембицька. Так, так... але при їх положенії...

Вареник. Не безпокойтесь... і при положенії.

Дембицька. Має ся розуміти... але... який капітал взяти нам можна?

Вареник. Е, нащот грошей, то я вам скіжу, панійко, так: до смерті ні копійки не дам,- нехай самі трудяться; а після смерті... з собою не заберу.

Дембицька. Конечно... только в таком случаї... виходить, зовсім недоразумінія... Власівна, значить... проше пана...

Ті ж та Сисой, Зінька, Дзвонарська, Наталка в Вівдя.

Сисой (входить в середні двері, раптом захрьопуючи). Ой, чуть собаки не порвали!

Наталка. Він реготався, аж гавкав, а собаки й собі!

Дзвонарська. Цить!

Дембицька. Сядь мені... та не ложи ручки в бручки!..

Наталка сміється

Дзвонарська. Пожалуйтесь!

Вівдя. Ку-ку-ку-кур-ку ку-ку-ку-ди?

Дзвонарська. Сюди, сюди! Звиніть,- трохи заїкинька!

Вівдя. А ті-ті-ті-ті-ті...

Вареник. Візьміть у неї, а то й почне тут кукати та тікати!