Подорож на Пуп Землі Т. 2

…З їхніх облич давно щезли посмішки. Жарти стихли самі по собі, вичерпалися ще кілька кілометрів тому, заливши салон новенького «Chevrolet DMAX 3.0» масною тишею, звісно, якщо не брати до уваги розміреного хурчання двигуна та тихого постукування камінців об днище.

Небо набрякало свинцем. Сутінки скрапували з безхмарної височини, пастельними тонами накладаючись на обривисті, наче порубані сокирою, вапнякові скелі, які щомить дужче зчавлювали русло давним-давно пересохлої ріки. Де-не-де перед капотом позашляховика поміж сіро-коричневими порепаними бескидами просовувалися гладенькі язики піщаних дюн. Довкола них глиняні велети неначе провалювалися крізь землю, оголюючи блідо-бордове призахідне небо. Позаду машини в густому нерухомому повітрі застигали каламутні хмари здійнятої колесами порохняви, схожі на грізних привидів, що вилазять зі скель, так безцеремонно потривожені небажаними гостями.

Двоє молодих чоловіків, сховавшись у кабіні червоного глянсуватого пікапа, помалу, проте неухильно просуваються вглиб Атакамської пустки. Щільно стиснуті губи та біснуватий полиск у їхніх очах виказують похмуру рішучість. Зрідка вони перекидаються негучними лаконічними фразами. Перемовляються англійською, щоправда, з ледь відчутним акцентом. Обоє – трохи вищі від середнього зросту, з русявими чупринами, вигорілими до білого під гарячим сонцем Атаками. Обоє мають світлі очі, котрі, мовби дві величезні краплини води, проступають на засмаглих до червоного обличчях. Облуплені носи, потріскані пересохлі губи – все вказує на те, що незнайомці є цій землі чужими.

Старший кермує. Його сині очі промацують дорогу попереду, видивляючись підступні вибоїни та масивні брили вапняку. Молодший, ніби штурман під час раллі, тримає на колінах потерту карту, намагаючись щось розгледіти за допомогою кишенькового ліхтарика.

Зненацька вапнякові бескиди розступилися, відкриваючи для погляду продовгувату прогалину. Гостроконечні контури глиняних хребтів змінили розмиті перекати піщаних дюн. За кількасот метрів на південь прямовисний кряж продовжувався, але на заході та півночі горизонт заступили м’які дюни – немов хвилі велетенського океану плавно здіймаючись увись. Утім, білошкірим осквернителям пустельного спокою не довелося довго милуватися захопливим краєвидом: зненацька «Chevrolet» зарився носом у пісок, паси безпеки боляче врізались у груди, а важіль перемикання передач затрясся, мов у лихоманці.

– Піски! Дідько, піски-и-и!!! – заволав молодший із чоловіків, зриваючи карту з колін.

Другий, різко крутнувши кермо праворуч, спробував додати газу та вирватися з пастки. Мотор злостиво загарчав, але машина не зсунулася з місця. Задні колеса із шаленою швидкістю, але безрезультатно вертілися, піднімаючи вгору силу-силенну куряви.

Зрештою двигун заглух…

Мандрівники вибралися з автомобіля. Перед ними постала невтішна картина: русло ріки раптом урвалось, а джип усіма чотирма колесами втонув у піску. Молодший, той, що тримав карту на руках, неквапом роззирнувся навкруги й тихо, але грубо вилаявся. Повітря здригнулося: такої дивної мелодійної мови пустеля не чула від створення світу. Тим часом водій, не звертаючи уваги на експресивні висловлювання товариша, мовчки обійшов авто та заглянув у кузов пікапа. Затим він повільно відхилився назад і спробував сплюнути, але в роті пересохло настільки, що з нього не вилетіло ні краплинки вологи.

– Маємо лопати? – зрештою запитав молодший із чоловіків. – …Ну, хоча б одну?

– Ні.

– А дошки?

Водій заперечно похитав головою. Якийсь час вони переминалися з ноги на ногу, сердито обдивляючись заціпенілий джип, а тоді без зайвих слів і нарікань опустилися навколішки й узялися відкопувати колеса руками. Пісок був м’яким, теплим і сухим. Дуже приємним на дотик.

Спливло кілька хвилин.

– Є дно! – нарешті гукнув один із них, намацавши твердий ґрунт під правим заднім колесом.

– У мене теж!

– Тоді за роботу! Я підпихатиму спереду, а ти здавай назад, – із надією в голосі скомандував «штурман» і став навпроти капота, готовий упертися у розігріту решітку радіатора. – Вирвемося!

Водій прудко заскочив до кабіни, завів двигун, увімкнув задню передачу та почав газувати. Машина легко просунулася назад на метр, після чого знову вгрузла в пісок. Довелося ще раз відкопувати задню вісь, але за другим разом «Chevrolet», закутавшись у хмари порохняви, з легкістю вишкрібся на твердий ґрунт.

Сутінки густішали. Чоловіки, важко дихаючи та відкашлюючись від піску, стояли поряд із джипом і обмацували поглядами піщану прогалину, що втиснулася поміж похмурими стінами долини. Відразу під бампером старе русло сповзало під дюни; далі на кілька сотень метрів простягалася смуга незайманого піску.

– Ну… – зрештою буркнув старший із мандрівників.

– Що «ну»?

– Може, спробуємо прорватися? – не відводячи очей від дюн, запитав він.

Його молодший товариш повільно мотнув головою та розважливим тоном, що не припускав заперечень, відповів:

– Післязавтра наш літак. Ще чого доброго застрягнемо посеред пустелі та не зможемо вчасно дістатися Сантьяго. Тоді основна мета Експедиції опиниться під загрозою. Звісно, я хотів би проїхати долину до кінця, особливо цю долину, але… гадаю, не варто, чувак. Треба повертатися назад на трасу.

Кілька хвилин обоє мовчали, впиваючись безмовною красою Атаками. Потому старший із шумом утягнув у груди сухе пустельне повітря.

– Ти маєш рацію… Ти, як завше, маєш рацію, – мовив він, не зводячи погляду із вузької щілини між вапняковими скелями по той бік дюн; від червоного «Chevrolet» прохід відділяло не більше двохсот метрів. – Хоча шкода. Знаєш, насправді дуже шкода. По-моєму, твердий ґрунт пролягає не так уже й глибоко, а там прохід… теж недалеко… Але ти говориш слушно, не варто, – повторив він, неначе переконуючи сам себе.