Чтение онлайн

Амфіон

(працюючи близько до Орфея)

Давно вже ти, Орфею, нам не грав.

В тернах лежить покинута кітара,

на лірі струни зсохлись від невжитку,

цівниця, дар від бога Пана, вмовкла,

дедалі буде казкою здаватись,

коли хто назове тебе співцем.

Орфей

Мені самому казкою здається,

що руки сі, скривавлені від праці,

колись могли перебирати струни,

що зашкарублі пальці обіймали

колись так ніжно чарівну сопілку…

Ні, певне, то тоді був не Орфей,

або тепер я привластив без права

собі чуже імення.

Зет

(надходить з величезною брилою, гучно кидає її на зе­млю перед Орфеем і розбиває на скілька куснів великим кле­вцем. Б’ючи по каменю, говорить уривчасто)

Я чував –

хоча, звичайно, люди часто брешуть, –

але чого на світі не буває? –

що ніби спів твій – чи музика, може,

не знаю, що там саме, – чари має…

Що й дикі звірі слухають її,

і навіть хижаки стануть покірні.

Скажи, то правда?

Орфей

Я не знаю, брате.

Зет

Як? Значить, брешуть?

Орфей

І того не знаю.

Зет

Та що ж ти, збувся пам’яті?

Орфей

Я збувся

себе самого.

Зет

(тихо до Амфіона)

Що се він говорить?

Амфіон

(уважно глянувши на Орфея)

Він утомився.

(До Орфея.)

Слухай, друже милий,

ти б відпочив.

Зет

Та й справді. Заспівав би,

а ми послухали б отак між ділом.

Коли вже звірі, й тії прислухались,

а ми ж таки ще люди.

Орфей

Справді? Ще?

І я людина?

Зет

Нащо ти питаєш?

Орфей

Бо я гадав, що я вже став клевцем

чи долотом, аж я ще все людина…

Принаймні ти се кажеш. Може, й правда…

Так, правда, я живий, бо чую біль.

Зет

Ніколи я не можу розібрати,

чи ти жартуєш просто, чи сумуєш,

чи з мене насміхаєшся.

Орфей

Ні, брате,

коли я й насміхаюсь, то не з тебе.

Зет

А з кого ж ?

Орфей

З себе чи з своєї долі.

Зет

(поважно)

Ні, з долі глузувати не годиться –

вона богиня.

Який час працюють мовчки. Зет приносить нову брилу і знов розбиває її.

Зет

Шкода, що не маєш

охоти до співання. Я гадав:

коли вже звірі… може б, і каміння

послухало тебе.

Амфіон

Ти, Зете, часом

говориш без ладу: ну, що се значить:

«послухало б каміння»?

Зет

Ніби… теє…

чи не зложилось би воно само

як слід у мури?

Амфіон сміється.

Ну от, смієшся ти !

А що, коли то правда все – про звірів?

Орфею, правда? Я по очах бачу,

що він соромиться мені признатись,

щоб потім я не продражнив хвальком.

Амфіон

Про звірів можна ще сяк-так повірить,

бо то живі створіння, мають серце,

коли не душу, але щоб каміння

безживне, мертве…

Зет

Хто тобі сказав,

що се каміння мертве? Таж каміння –

то кості матері-землі. Удар же

себе по кістці – як ще заболить!

Адже Орфей сказав – Орфей же мудрий, –

якщо болить, то значить, що живе.

Амфіон

(з добродушною насмішкою)

Мудріший ти, як бачу, й від Орфея!

Зет

(ображено)

Гляди, коли б тебе не переважив.

(Іде до скелі по нову брилу.)

Амфіон

(до Орфея)

А справді, чом тобі не заспівати?

Хоч дива я не жду від того співу,

бо я не Зет, щоб вірити в казки,

а все-таки дає розвагу пісня,

скоріше час минає.

Орфей

(з жахом)

Ти б хотів,

щоб час летів над нами ще скоріше?

Я з жахом чую, як шумлять в просторі

його вітряні крила… Ох, як мчить!

Ой, хутко знову прийде ніч злодійна!

Нам, дітям світла, зір з очей украде

і ворогів з собою приведе, своїх дітей

з совиними очима, покривши їх щитом своїм.

І знову на місто безборонне вдарить ворог,

оберне підмурівок у руїну