Чтение онлайн

– Перпетуя… – прошепотів і віддав Богові душу.

Кривошиїха глянула у вікно – перший промінчик сонячний мряку розганяє. Перехрестилася.

– Господи… Прийми душу раба твого Яреми, – мовила лагідно, склала небіжчикові руки на грудях, закрила очі мідяками. – Спіть з миром, пане Дороше. Тривоги мирські віднині чужі душі вашій. Почуєте – не здригнетеся…

Не договорила.

Разом із першим променем вранішнім до курильні увійшла Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловіка, поклала на груди хрест, обернулася до управителя маєтком пана Струка, що він сам був з рідних країв пані й вельми шанував господиню.

– Савка в підземелля! – наказала, як льоду накидала. Насторожено глипнула на Кривошиїху, простягнула їй кисет із мідяками. – Вельми дякую, що втішили чоловіка мого в останні хвилини його життя грішного. У вітальні для вас чай зі здобою. Відвідайте, аби наголодно додому не повертатися.

Відповіді не чекала – вимелася з курильні, лишила Кривошиїху біля мертвого чоловіка. Не бачила, як баба лишила кисет біля чималої, повної скарбу скрині, як підв’язала білою хусткою відвисле підборіддя мерця, засунула за пазуху стару потріскану глиняну люльку й подибала геть.

Не до ворожки було всохлій Дорошисі – дочекатися не могла, поки сконає зрадливий чоловік, аби витрясти душу з його вірного Савка. При живому Дорошеві чіпати слугу не наважувалася, та цим осіннім ясним ранком спускалася до підземелля під маєтком – тремтіла від люті: Савко всі Яремові таємниці знає… Хай тільки спробує викобелюватися!

– Хвойду як звати?! – Вхопила сивовусого слугу за сорочку, смикала відчайдушно.

– Змилуйтеся, пані… Нічого не знаю, – бурмотів переляканий Савко. – Пан відклигають, ви в нього самі попитайте…

– З пана твого Господь Бог нині питатиме! А ти, підлий хлопе, мені всю правду викладеш: хто та хвойда, де її чоловік мій негідний ховав від ока людського та гніву Божого!

– Хазяїн… померли? – розридався Савко, до стіни прилип – від страхів сірий. Ох, не брехала Кривошиїха… Не стало пана – пані з Савка шкуру зніме.

– Здох! – прошипіла пані. – Не прийде на поміч.

Савко скрутився біля холодної кам’яної стіни – трусився, одне молов:

– Мати Божа, Святий Боже, спасіть і збережіть раба свого Савву.

Пані Станіслава плюнула Савкові поміж очі, веліла управителеві Струку хлопа до стіни прикувати – бити немилосердно без упину, поки вся правда з нього не полізе: ще до чоловікових похорон хотілося Дорошисі покінчити з клятою хвойдою, яка її перед усім повітом на посміховисько виставила. Та Савко мовчав. Уже приїхали протоієрей із Козельця, позбігався люд із Дорошівки пана обмити та до переходу в інший світ підготувати. Уже й сусідське панство з’їхалося зі своїми співчуттями манірними та порадами пустими покласти тіло небіжчика в льодовник і не ховати, поки Валеріан з Кіля не приїде, а Струкові так і не вдалося вичавити із Савка ані слова.

По обіді розлючена пані Станіслава влетіла в підземелля. Вихопила важкий батіг із рук ошелешеного управителя.

– Хто так б’є?! Ось як бити маєш! – верескнула люто.

Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом – кривавий слід на спині.

– Хвойду як звати?! Де вона?! – била і била вже безвільного, непритомного.

– Милостива пані… – урешті наважився встрягти Струк. – Здається, підла тварюка… подохла…

Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Савка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.

– Живий?..

– Не знайти вам їх… – прошепотів Савко кривавим ротом.

– Їх?! – вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та сивовусий і тут не схибив – віддав Богові душу прямо в хазяйчиних руках.

З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катеринославом за тиждень. Усе біля віконця стояла – виглядала янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і привіз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.

– Не відпустили… – прошепотіла Перпетуя.

Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба встояти… У чорне вбралася: три справи в серці – синок малий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола доброго Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з цікавості напрошувалося до нової сусідки в гості, не приймала, усі запрошення відхиляла – через те й зажила слави зарозумілого стерва.

– Ані на йоту ви не праві, шановне панство! – захищав Перпетую лікар Алоїз Вернер. – Перпетуя Марківна – сама чарівність… Над сином птахою літає, старому чоловікові повагу й турботу виказує: завжди Самійло Андрійович у чистому спідньому, щоки поголені, нігті, вибачаюся, суконцем відполіровані. А вже яка набожна!

То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачиняла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними оповідками про дива Божі.

Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під Катеринославом худу темну бабу – хрест на грудях, торбина за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здорові – всі до одного в роті.

– Пустіть, Христа ради, переночувати…

– Звідки ви і куди в таку негоду злу? – Перпетуя всадовила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гарячий чай із кренделиками.

– Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джерела Казанської Божої Матері під Самарою, – мовила баба. – Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю. Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимонаха Макарія…

– Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте в милості – одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.