Чтение онлайн

Авасін стрибнув у мілку воду й одним ударом по голові порішив велетня.

Коли сітка опинилася, нарешті, на березі, риби в ній виявилося так багато, що хлопцям довелося витратити годину на те, щоб вивільнити весь вилов. Викладена рядочком на порослому мохом березі, риба являла справді вражаюче видовище. П'ятнадцять озерних форелей довжиною від двох до п'яти футів. Дві дюжини харіусів — різновиду арктичної форелі — кожен вагою від трьох до чотирьох фунтів. І, головне, тридцять сім жирних сигів — цієї найсмачнішої риби півночі!

Джеймі ковтнув слинку, поки вдвох з Авасіном чистив і розрізав рибу. Потім, присипавши камінням те, що вони не могли віднести з собою, хлопці, згинаючись під вантажем, рушили назад. Коли морозна ніч упала на табір, у повітрі над ним розійшовся чудовий запах смаженої риби. Хлопці лежали біля вогнища ситі й вдоволені. Джеймі зітхнув і сказав:

— Знаєш, якби воно завжди було так, як зараз, то я охоче залишився б тут на все життя!

Авасін усміхнувся.

— В індіян крі є таке прислів'я: «Мужність береться не від дужого серця, а від ситого шлунка». Отже, ми з тобою зараз мусимо бути дуже сміливими. — Він помовчав якусь мить, а тоді додав: — Нам ще знадобиться вся мужність, на яку ми тільки здатні.

Останні слова він промовив без усмішки, дивлячись у далечінь, на оповиту темрявою тундру.

Одного ранку, вибравшись із свого маленького кам'яного іглу, хлопці побачили, що землю присипало, мов пудрою, тонким шаром снігу. Сніг знову звів їх лицем в лице з проблемою, про яку вони досі воліли не думати. Зима от-от розпочнеться, а вони все ще не знайшли відповіді на питання, де дістати паливо. Досі хлопці збирали тільки сухий верболіз на свої щоденні потреби, але що вони робитимуть за кілька днів, коли всі низини, де ростуть карликові кущі, занесе щільними сніговими заметами?

Розв'язати цієї задачі вони поки що не могли і намагалися не думати про неї, а натомість усю свою увагу приділяли заготівлі харчів. Рибальська сітка принесла їм багатий вилов, і вони обробили рибу так, щоб її можна було їсти протягом усієї зими.

Сигів та дрібнішу форель хлопці почистили, розрізали й повісили коптитися над димним вогнищем, до якого підкидали мох і зелений верболіз. Що ж до збереження більших рибин, то тут Джеймі запропонував інший план. Одного разу, викопуючи мох із невеличкого торфового болітця недалеко від їхнього табору, він раптом наткнувся на твердий лід. Зчистивши з нього мох, він побачив широку жилу чистої криги, схожої на замерзлий струмок, що звивалася на глибині кількох футів од поверхні грунту. Власне, це й справді була замерзла річка. За дуже давніх часів вона протікала через це болото, а потім — можливо, в льодовиковий період — наскрізь промерзла. А відтанути так і не змогла. Коли льодовики відступили, нерухома поверхня річки поросла мохом. Він зеленів і засихав, і все нові й нові шари його наростали над кригою. А тепер замерзлий потік лежав похований під двофутовою товщею торфового моху — одного з найкращих природних теплоізоляторів у світі. Літні сонячні промені не могли пробити цієї товщі, і мертва річка була приречена на вічний морок та спокій.

Джеймі зразу збагнув, які можливості відкриває для них крижана жила. Сокирою хлопці прорубали в кризі глибоку траншею, поклали до неї всю очищену велику рибу, а зверху присипали її мохом. За день риба промерзла наскрізь — у хлопців наче з'явився свій власний холодильник…

Заморожену рибу вони переклали згодом у глибокі ями, які також засипали мохом. Джеймі гадав, що для збереження її досить і самого моху, але Авасін пояснив йому, що взимку в тундрі буде багато інших голодних істот — багато злодіїв, які неодмінно почують запах схованої риби й спробують до неї добратися.

— Коли настане зима, нашим найлютішим ворогом буде росомаха, — сказав він. — Мисливці крі називають її Ненажерою. І це дуже хитра й злодійкувата бестія. Якщо вона рознюхає наші криївки, то зжере чи попсує геть усе, і тоді голодувати доведеться вже нам. Тим-то, коли не хочеш померти з голоду взимку, — навалюй побільше каміння над рибою.

Отож над схованою рибою й запасами сушеної оленини вони насипали високі кам'яні горбки. На вершині кожного горбка Авасін поклав череп карібу — рогами догори.

— Це будуть наші розпізнавальні знаки, — пояснив він. — Коли випаде глибокий сніг, ми тільки завдяки їм і зможемо знаходити свої криївки.

Хлопці запаслися на зиму не тільки рибою й м'ясом. Під холодними пальцями перших приморозків карликові кущі в тундрі запломеніли жовтогарячим кольором, а листя низькорослих рослин, що килимом вкривали мочари, стало яскраво-жовте. На перший погляд це листя начебто й не являло якоїсь особливої цінності, але Авасін обережно обривав листочки, ще не уражені морозом. Зібравши фунтів п'ятнадцять, він висушив їх на сковороді й сховав у торбу з оленячої шкури. Індіяни півночі по-різному називають цю рослину, а в білих канадців вона має одну назву — лабрадорський чай. Якщо листочки її кинути в окріп, то напій дійсно смаком своїм трохи нагадує чай — і, власне, тільки цей напій та ще холодну воду хлопці питимуть впродовж усієї зими.

Убога арктична рослинність забезпечила хлопців ще й іншим, ціннішим додатком до їхніх харчів. На низинних мочарах, ховаючись серед густого моху, росли водянка й мучниця. На збирання їх хлопці витратили два дні, наслідки були непогані: майже п'ятдесят фунтів морхлих і вже частково засушених ягідок. Процес сушіння був завершений над вогнем, щоб ягоди згодом не почали бродити. Потім Авасін відсипав половину ягід і змішав їх з розтертим на порошок (між двома каменями) сушеним м'ясом, а суміш залив доведеним до кипіння оленячим жиром. Цей досить неапетитного вигляду продукт вони потім заморозили, розрізали на плитки, загорнули в оленячу шкуру й сховали. Це був пемікан — харч, що, як сказав Авасін, стане для них основним під час тривалого зимового переходу на південь, до лісів.

Збираючи ягоди, хлопці раз у раз подибали численних своїх суперників. Разом з морозами з півночі насунулися зграї куріпок, які вже міняли своє літнє пір'я на біле, зимове. Коли армії цих птахів сідали на землю, щоб поживитися ягодами, то, здавалось, тундру вкривала пелена свіжого снігу. Хлопці голодними очима споглядали на вгодованих, смачних куріпок, але не наважувалися витрачати на таку дрібну дичину дорогоцінні набої. Авасін шкодував набою навіть на канадських казарок, що зграями сідали на тундрові озерця.

Стада олениць дедалі рідшали, і незабаром вже тільки поодинокі карібу проминали кам'яний частокіл. Це вельми тривожило Джеймі, хоч Авасін і запевняв його, що з дня на день мають з'явитися самці.

Раз чи два Джеймі кидав задумливі погляди на їхнього приблудного оленятка — зрештою, якщо доведеться вибирати між життям і голодною смертю, то це теж карібу… Оленятко ж, здавалось, розуміло ці погляди і геть усе робило для того, щоб прихилити до себе хлопців. Воно гасало, мов цуцик, навколо табору й усюди супроводжувало їх. Іноді воно бешкетувало: всувало, скажімо, писок у торбу з ягодами й за кілька секунд споживало плоди багатогодинної праці. Та загалом хлопці так привернулися до маленької тваринки, що ладні були подарувати їй будь-яку витівку. Завдяки оленяткові вони не почували себе такими самотніми, а в неозорій тундрі почуття самотності — річ справді страшна.