Чтение онлайн

Реншільд бігав, бігав, аж сів.

— Треба! — сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав:

— На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути.

Реншільд надув згірдливо губи.

— А на мою гадку, — відповів, — завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.

Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:

— За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове?

— За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що?

Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, «Його милість король!» — промовив, стаючи у вояцькій поставі.

Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.

— Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.

Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.

— Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.

— Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою.

— Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.

З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.

— Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.

— Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король.

— Авжеж, що буває, — обстоював свій висказ Реншільд. — Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати…

— То що? — спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.

— То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.

— А ви? — звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся.

— Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то…

— Я вас не о це питаю, — перебив йому король. — Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?

Гілленкрок зацукався.

— Ну, кажіть, що? — наглив король.

— Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд.

Король кивнув головою.

— Дякую вам, — сказав коротко. — Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. — Поклонився кождому зокрема і вийшов.

Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима.

— Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач… — і показав пальцем на лоб.

Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів.

— Що ж ексцеленція на те? — питав, стаючи перед ним, Реншільд.

— Нічого. Тішуся.

Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу.

— Тішитеся? — наступав на Піпера Реншільд.

— Так, тішуся, — стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками.

— Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок.

— Не знаю, як кому, а мені ні.

— Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує.

— Тішуся, — відповів Піпер, — що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро.

Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків.

Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк.

Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли.

Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий.

— Ті люди або дурні, або п'яні, — говорили про зіньківців шведи. — Сором було би нам не добути такої кріпості.

— І добувати сором.

— А все ж таки вони бороняться.

— Навіть з гармат стріляють.

— А кілько-в вас гармат? — питалися шведи, підскакуючи над рів.

— Чотири, але ви більше не варті, — відповідали їм з-поза валу. — Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри!