Чтение онлайн

–  З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба?
– одно своє Христя.

–  Мовчи!
– скрикнула Прiська.
– Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого?

–  Здоровенькi були!
– роздався край порога молодий жiночий голос.

–  Тiтка Одарка!.. Здоровi!
– перша одказала Христя.

–  Здорова, Одарко!
– глухо привiталась i Прiська.

–  А я увiходжу у сiни, слухаю - тихо; думаю - немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.

–  Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, - каже Прiська.

–  Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?

–  Спасибi тобi, Одарко, - зiтхнувши, дякує Прiська.
– Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.

–  Де ж ви були?

–  Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…

–  Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася - так би крiзь землю й пiшла.

–  Бог з вами, тiтко!
– умовляє Одарка.
– У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?

–  Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає - гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми - не пропала, бач; буде шануватися - i вона проживе, а не буде - то її дiло… А менi - годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося - то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" - глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває…

–  Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi - радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси - розговiтися - нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже - немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!

I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.

–  Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, - почала Одарка.
– Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу - ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.

–  Одарко, голубко моя!
– замолила Прiська.
– Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!

–  Та стiйте, не перебивайте, - почала знову Одарка.
– На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?

–  Та й на копу буде.

–  Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде - берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, - досi дитина прокинулась, - та й вiзьме, скiльки там треба.

Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.

–  Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: "Скинь та положи: поки новi - бiльше дадуть за них…" Так моє серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають!
– щебетала Христя.

Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. "Мана, - думалося їй, - все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш - щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…" I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.

Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… "Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…" - шепче сама собi Прiська.

Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа - i плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. 3а Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi - i невеселi полягали спати.

Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися - такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi - радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?

–  Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, - сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.

–  А менi про те й байдуже, - одказала Христя.

–  От, згадай чорта, а вiн i роги виставить!
– скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.