Чтение онлайн

Дзвони гуділи, перекликаючися між собою, з Старого міста на Печерськ і Поділ, і їх ритмічні, різноголосі удари підіймали цей настрій поволі все вище, до висоти екстазу. Білий мур кафедри, котрий обходила вулиця, різко світивсь немов якимись фосфоричними відблисками. Замурована стара митрополича брама виглядала в цій півтіні таємничо, немов містичні ворота, замкнені до в'їзду майбутнього царя правди. Невиразні лінії на її гербових щитах маячили, як кабалістичні знаки, в котрих замикалося майбутнє воскресения старого життя. В склепінні присадкуватої вежі над брамою, в довгім проході, на широкім ді-динці маячили невиразні фігури, лунали притишені невиразні звуки, і в тім загальнім русі, здавалося, рушали й ходили самі мури, лінії старих веж і бань. В цім чарівнім півсні тратили свою реальність навіть фігури городовиків і околодків, і ріжні умундировані постаті, що висідали й проходили в головний вхід, по-

лишений для офіційної публіки, котру в цю таємну ніч збирає для явки губернаторський циркуляр.

Неофіційна публіка, не допущена до цих просторих воріт і широкого шляху, нескінченним потоком лилася в тісні бічні двері, обставлені поліцією, яка умудрялася й тут викликати певний заколот. Пропхавшись через «тісні ворота», розтікалися під низькими склепіннями бічних нав, освітлених для такого свята надзвичайно багато.

Свічки й паникадила, запалені цим разом, викликали з вікових сутінок століттями поховані образи й малювання, невидні в пітьмі притворів у звичайнім часі, і широко розкриті, нерухомі очі їх дивилися, немов здивовані, на марних епігонів тисячолітнього життя, що сірим стадом, тісною юрбою проходили під ними.

Людський потік все прибував, виносив з темних склепінь притворів в середні нави і збивав в тісну нерухому масу людей, що наповняли собою вузькі проходи між гратами, перегородженими важкими масивними стовпами. Збиваючись в одноцільну юрбу, публіка вороже ставилася до всяких спокус зробити якийсь вилім в цім людськім цементі, що заповнив і зв'язав в одне всі ріжноманітні складові частини старої святині.

Лояльний індивід міг посуватися тільки на хвилях стихійного людського потоку. Всяка ініціатива, всякі спроби самостійного руху стрічалися з осудом загалу як вчинок некоректний, як легковаження побожного настрою і

заінтересування інших і просто як особиста образа і провокація.

Коли громадка якихось студентів, мабуть членів котроїсь патріотичної організації, стала пробиватися наперед, запевняючи, що їм приготовлено місце в олтарі, публіка стріла з ворожнечею і гнівом ці запевнення, і всякий вважав своїм святим обов'язком можливо утруднити перехід цим настирникам. З великою приємністю дивилася, коли ці патріоти застрягли перед гратами і дячки й поліцаї не спішили їх пропускати далі, і неприємно була розчарована, коли по якімсь часі пропустили-таки цих опричників до середини.

Похід якогось кучерявого дячка з олтаря, що розпихає невдоволену публіку і по якімсь часі знову пробивається назад, викликає вже зовсім непохвальні компліменти. Збентежений ними дячок конфіденціально виясняє свою виняткову місію — що «для губернатора в олтарі свічки не стало». Але це викликає тільки іронічні замітки і глузування скромних обивателів, які іншим разом не розкрили б уст своїх навіть і на звичайного городовика. «Обійшовся б і без свічки»,— зауважує якийсь смиренний в іншім часі богомол. Велике діло — губернатор у великодню ніч в тисячолітній святині князя Ярослава!

І сполошений цими інцидентами святочний настрій тільки поволі вертає знову під впливом радісного співу хорів, сяєва світла і блиску старого золота в контрасті до темних ликів малювань.

Людська хвиля виносить мене кінець кінцем на середину, і я стою на тім самім місці, куди приводив мене бувало мій батько в такі великі свята.

Світло великого паникадила в кілька тисяч свічок кидає снопи сяйва на блискучий іконостас, на останки мозаїк, обгризених зубами часу, і лихо підновлені малювання. Але заглиблення олтарної абсіди по-давньому ховається в півтіні, незважаючи на ті десятки електричних лампочок, і невеличке світельце, завішене на ланцюжку, по-старому кидає непевне світло на осяяну легендою віків «Нерушиму Стіну».

Світло заломлюється на нерівностях старого склепіння, витворюючи немов темняві хмари на старім золоті мозаїкового тла, і по нім неясними контурами виступає велетенський образ Богородиці-Оранти, на які дивилося з вірою й тривогою стільки поколінь киян в трудні хвилі життя. В лихі дні свого буття особистого і в тяжкі години, коли ломилося життя цілого народу. Від самого фундатора цеї стіни, старого князя Ярослава, до великого Романа, що на звалищах старої могутності Київської держави вагався між старим Києвом і новим Галичем і також старався вирахувати майбутню долю свою і свого народу на цім образі. Так само, як чотириста літ пізніше великий гетьман по несподіваних своїх тріумфах ширяв отут гадками про «українську удільну державу», силу і славу українського народу «по Вислу, по Краків»...

Величне, безпристрасне лице ледве видніє. Простягнені догори руки фігури губляться в пітьмі. Пригноблена силою бід і руїн, що спадають на це многострадальне місто і його люд, із стриманим спокоєм скорботи вона показує цей таємничий напис, котрого великі чорні букви, як магічні знаки, маячать між двома рядами фантастичних лілій:

«Бог посеред його, і не подвижеться, поможе йому Бог завтра з раннього рана...»

Самопевні слова, виведені на цій арці тому тисячу літ в якімось пророчім екстазі, стоять непорушно справді, виправдовуючи свою легенду, яка носиться над усіма змінами цього бурхливого, повного непевності й тривог життя, над його катастрофами, руїнами і новими відродженнями з старого попелу.

Паникадило рухається ледве помітно, і відблиски його світла світяться й гаснуть на блискучих площах нерівно вигладжених мурів, на заломах іконостасу, на кристалах мозаїк. Це легке мерехтіння, і хвилі кадила, і могутні удари звуків вносять рух і життя в мертве, нерухоме, закостеніле царство цих архітектонічних форм і мальовничих окрас.

Воно рухається, і оживає, і викликає в уяві образи й настрої минувшини. Вони такі, що поривають і відносять з собою зачаровану душу, переможену ритмом цих співів і натовпом цих невідступних споминів.

Цей білий ангел благовіщення на олтарнім стовпі в своїм манернім рухові — чом він гіпнотизує мене так цими образами, що виплинули звідкись в моїй уяві? Не знати, чи з якихось оповідань виринули вони, чи з давно прочитаної книжки, чи з колишніх оповідань батька й моїх хлоп'ячих мрій у цій старій кафедрі?

Молодеча постать цього ангела викликає в моїй уяві фігуру хлоп'яти — тендітного, з довгою, тонкою шийкою, білявою голівкою і сумними, мрійливими очима, як на старих портретних бюстах хлопців римської цисар-ської доби. Коли великий князь стояв на своїм «царськім місці» у великі свята, і перед ним його молодші сини й свояки,— і цей білявий хлопець стояв з ними і водив своїми замріяними очима по святих образах, золотоубраних крилошанах, що виднілися в олтарі, і пишних боярах, що в дорогих царгородських оксамитах і шубах соболиних обстояли князя і княжичів.