Чтение онлайн

— Як прізвище того Вітторіо?

— Фабріні.

— В нього дуже великий розмір взуття, правда ж?

— Так, сорок п’ятий…

Шор знову закурив.

— Мені все-таки дуже хотілося б поговорити з Ернесто…

Жінка встала з низького сап’янового овального дивана, підійшла до перламутрового, старомодного телефонного апарата, набрала номер, довго чекала відповіді, пояснила, що Ернесто рано лягає спати, вони такі соньки, ці сіцілійці, так люблять спати…

— Алло, Ернесто, вибачте, що я потурбувала вас пізно… Тут у мене…

Шор підніс палець до губів, прошепотів:

— Не кажіть про мене! Просто попросіть приїхати…

Жінка кивнула.

— Ви не змогли б зараз приїхати сюди? Ні, ні, нічого не сталося… Добре, дякую, я чекаю…

— Тільки не кажіть йому, що я з поліції, — попросив Шор, — він тоді не розмовлятиме зі мною ні про що… Скажіть, що я намагаюся зрозуміти причину загибелі Граціо…

— Пана Граціо, — поправила жінка. — Він не розмовлятиме з вами, коли ви скажете про Леопольдо просто «Граціо»…

— Пан Бланко теж дуже стежить за тим, аби його прізвище називали неодмінно з «де».

— Він миша, — повторила Анжеліка, — він тільки грає у великих, він ніщо.

— А Уфер?

— Теж миша, але дресирована, знає все про біржу, Леопольдо вірив йому як собі… Він може догадуватись, хто проти концерну Леопольдо в Гаривасі, він знає пружини… Після того, як Леопольдо не стало, Санчесу недовго лишилося жити, і Уфер і Бланко знають це…

— Ви погодитесь під присягою повторити те, що сказали зараз?

— Звичайно.

— У вас вистачить грошей, щоб держати трьох охоронців, фрау фон Варецькі?

— Я не люблю, коли лічать мої гроші, пане Шор. Ви запитали, я відповіла. І годі.

— Прошу вибачити, але я насмілився запитати вас про охоронців тому, що розумію ту небезпеку, яку особисто накличу на вас після такої заяви… Ми не зможемо дати вам охорону, а вона буде необхідна, в цьому я не маю сумніву.

— Я сказала те, що вважала за потрібне. Які у вас ще запитання?

— Пан Граціо називав вам тих, кого він підозрював у загибелі Енріке Маттеї? — спитав Шор, подумавши, що більше не може називати покійного просто Граціо. Жінка зуміла коректно, але твердо нав’язати йому своє ставлення до нього.

— Його ворогами були ті, хто дуже міцно стискав на прийомах руку і голосніше за інших клявся в дружбі.

— Пробачте, але така відповідь надто загальна.

— Іншої не знаю.

— Постарайтесь згадати: вам ніхто не підказав — подружньому, мимохідь — переїхати з вашого будинку сюди, в «Палому»?

Жінка нахмурилась, знову потяглася до пляшки, очі її стали прозорі, водянисті, і здавалося, що в них завжди стоять сльози, хоч очі зараз були сухі…

— Мені дзвонила фрау Дорн… Обіцяла прилетіти до мене… Спитала, чи не дуже мені тяжко в домі самій… Але вона нічого не радила…

— Коли це було?

— Коли Леопольдо не стало.

— У вашому домі е сейф?

— Так.

— Ключі від нього у вас?

— Так.

— Там зберігаються документи пана Граціо?

— Ні. Лише мої папери.

— Коли пан Граціо був у вас востаннє?

— Весною, п’ятнадцятого квітня…

— Він був сам?

— Так.

— Працював?

— Ні. Відпочивав. Звичайно, він багато дзвонив по телефону, він умів чудово працювати по телефону, але нічого не писав… Хоча ні, щось писав, все це лишилося в нього на столі, я зберігаю всі його папери, він не любить… він не любив… Стривайте, ви питали про його ворогів… Ви чули про Дона Валлоне?

— Так.

— Ну, й що ви про нього чули?

— Те, що він великий мафіозі, зайнятий у кінобізнесі…

— Леопольдо якось сказав, що це найстрашніша людина, яку він будь-коли зустрічав у своєму житті… Будинок Леопольдо стоїть поряд із замком Дона Валлоне… В Палермо… Зовні вони були дуже дружні, але я ніколи не забуду, як мені сказав про нього Леопольдо… Сказав пошепки, а він же не знав, що таке страх…

… Ернесто од віскі відмовився, подивився маленькими колючими очима на Шора, вислухав Анжеліку фон Варецькі про те, що цей пан хоче з’ясувати обставини загибелі її чоловіка, обачно присів на краєчок крісла, стиснув у кулаки товсті маленькі пальці, порослі темними волосинами, й сказав:

— Я згоден допомогти панові в його справі, як же інакше?

— Де Вітторіо? — спитав Шор. — Було б добре, якби ми поговорили вчотирьох…

— Ви служите в поліції? — ствердно уточнив Ернесто.

— Я приватний детектив.

— А ваше прізвище часом не Шор?

— Ну, а коли моє прізвище справді Шор? Що тоді?

— Тоді я не поспішатиму розмовляти з вами, поки ви не викладете всю правду про пана Граціо…

— Вам дзвонив хтось з приводу цього? Давав поради?

— Пане Шор, я вже сказав, що не поспішатиму розмовляти, ми люди неквапливі, вміємо ждати своєї пори… — Він обернувся до Анжеліки фон Варецькі, — Мабуть, я поїду, а то пси виють, погодую…

«Як стало відомо, представники «Континентл фуд індастрі», яку контролює фінансова група Дігона, що прилетіли на зустріч з Граціо у той день, коли він покінчив життя самогубством, зустрічались з ним до цього тричі протягом останнього тижня в Лондоні, Далласі та в Гонконзі. Переговори вели при закритих дверях, в обстановці цілковитої секретності, але оглядачі, близькі до фінансово-промислових кіл, твердять, що метою цих зустрічей було втримати Леопольдо Граціо від підписання угоди з режимом Санчеса в Гаривасі про будівництво енергосистеми; оплата гарантувалася завдяки реалізації урожаю бобів какао, який, як підтверджують, передбачається дуже високий.

Граціо категорично відмовився торпедувати свій проект; ситуація на переговорах загострилась, однак комюніке для преси, як завжди, були вельми обтічні, сповнені запевнень про «єдність і спільність поглядів з усіх питань, що обговорювались».

Гадають, що зустріч, призначена на день смерті Леопольдо Граціо, мала стати вирішальною. Можна припустити: якби італійський мультимільйонер відмовився підкоритися тиску «Континентл фуд індастрі», проти його концерну була б оголошена війна, до того ж не тільки на Американському континенті, а й у Європі.