Чтение онлайн

— Чому ви говорите про це мені?

— Тому що ви єдина людина, яка відкрито заявила про вбивство Граціо. Тому що на вас через це почнуть тиснути. Тому що, нарешті, ви взагалі багато знаєте, але не хочете зі мною говорити…

— Не з вами особисто, пане інспектор Шор…

— Просто «інспектор»… Терпіти не можу словесної лузги, економте час, я сказав Степанову, що затримаю вас не більше як на п’ять хвилин.

— Справа не в вас, інспекторе. Просто я зштовхнулася з поліцією в шістдесят восьмому році в Західному Берліні, потім два місяці лікувалась, мені тоді було п’ятнадцять, і в мене був шок, розумієте?

— Це коли там улюлюкали «нові ліві» [19] ?

— Я була просто лівою, інспекторе…

— Ви комуністка?

— Ні, я не належу ні до якої партії, просто дотримуюся лівих переконань… Повторюю, я впевнена в тому, що Граціо вбили… Він приймав мене, дав інтерв’ю… Розумієте? Він узяв з мене слово, що я поки не публікуватиму це інтерв’ю повністю… Він попередив, що мені подзвонить пан де Бланко і скаже, коли й де можна друкувати матеріал… Я чекаю…

— Ви сказали лише частину правди, мадемуазель Кровс. — Шор, зітхнувши, похитав головою. — Я добре розумію, чому усунули російського журналіста Лиска. Ви розповіли йому те, що становило для когось загрозу… Ну, може, я сказав занадто різко… Припустимо, я назву це м’якше. Незручність — так, мабуть, точніше?

— Я все-таки не буду відповідати вам, інспекторе Шор… Я розмовляю з вами, а на душі коти шкребуть: «Не вір йому, він же флік…» [20]

— Ну й не треба, коли коти шкребуть. На прощання моя порада. Перше: не ждіть дзвінка від де Бланко, він не подзвонить вам… Так мені, принаймні, здається… Друге: починайте скандалити, якщо хочете, щоб мене змусили вести далі цю справу… Третє: коли відчуваєте, що у вас нічого не вийде, спробуйте використати Степанова…

Марі пильно роздивлялася Шора своїми довгастими зеленими очима, потім, закуривши, сказала:

— Я пробувала робити щось у цьому дусі не раз і не два, інспекторе Шор… Тому й виник Лиско… Якщо вам справді так важко жити, як ви мені по секрету сказали, то мені живеться разів у сімсот сорок важче.

— У сімсот сорок? Ви належите до тих жінок, яких слухаєш із загостреною увагою… Ви утаїли якийсь смисл у цій сумі превалюючих труднощів — я маю на увазі «сімсот сорок»?

— Я перестала вірити в мудрість «каббали» [21] , інспекторе Шор… Життя навчило мене прагматизму й гумору… Так що «сімсот сорок» можна легко замінити на «тридцять чотири»… От, коли у вас буде хороший настрій, посмієтеся з моєї гри в цифри…

— Посміюсь, — пообіцяв Шор, — неодмінно посміюсь… У грудні, під час відпустки… А тепер я назву вам кілька імен і ви їх запам’ятаєте… Це в ваших інтересах…

… Степанов сидів на заскленій веранді невеличкого кафе; сонце було гаряче, літнє, ніколи не скажеш, що вже жовтень; ліниво курив (возив з собою радянські «Мальборо», найкращі, як він вважав, у всякому разі поки що, сигарети в світі; митники Франції довго хитали головами і все-таки пропустили п’ять блоків, не вимагали заплатити мито); згадав усю розмову з Шором; дивний чоловік, в ньому є щось від дикої кози, такі ж бистрі очі й зачарованість у рухах; Степанов часто спостерігав за ними в Темному лісі під Ставрополем під час осіннього полювання на кабана.

«Але він крутить, — думав Степанов. — Або не все каже. А втім, я на його місці робив би так само. А може, ставить пастки? Не всі злочинці — паталогічні потвори; Шелленберг був красенем, і очі в нього були сумні, а як добре відчував музику, плакав, коли Гейдріх, шеф СД, грав скрипкові концерти. Шор явно хоче втягнути мене в їхню справу з Граціо, інакше навіщо він згадав якогось Цорра? Наш Лиско не дуже його цікавить… Якщо господь воістину створив людину, то для чого він наділив її такою рисою, як хитрість? А втім, хитрість — це розум дурних, не можна ж усіх зробити однаково розумними, тоді кінець світу. Соціальна нерівність — це погано, а от нерівність інтелектів — річ, виправдана всією логікою еволюції…

… Розум протилежний хитрості, боягузству протистоїть мужність, розкованій діяльності — лінь…»

Степанов подивився на годинник — вже минуло п’ятнадцять хвилин, а Марі ще не було.

«Ні, все-таки він крутить, замислив якусь гру, — сказав собі Степанов, — а якщо гра, то це проти тебе і тих, кого ти любиш. Як це у вірші? «Я — інше дерево». Цей Шор — «інше дерево».

Степанов вийняв з кишені блокнотик, хотів записати те, над чим варто подумати: ручка звичайно не писала, «радянське — значить чудове»; якщо перо золоте, то гумовий резервуар ні к чорту не годиться; з прекрасного матеріалу робимо сідла, а не пальта; скільки пишемо про це, скільки говоримо, швидше налагодити б прямий зв’язок: завод — магазин — покупець; показник — прибуток; все дуже просто, ану спробуй…

Він струснув ручку, чорнило капнуло на скатерку, слава богу, що паперову. Зразу пригадав, як один командировочний приїхав з-за кордону в середині п’ятдесятих, коли нейлон тільки-но входив у моду, привіз подрузі нейлонову кофточку, купив на добові, які нелегко було приховати від своєї доскіпливої жінки; витяг ручку, хотів написати на листівці: «Коханій — сувенір на згадку»; ручка, звичайно ж, не писала; стріпнув перо, чорнило капнуло на кофточку; чоловік, охоплений жахом, почав замивати її милом; пляма розпливлася, стала величезною; і він, анітрохи не вагаючись («Хімії в побуті» і згадки не було, тоді багато чого не було з того, що є тепер скрізь; безпам’ятні ми, прогресу бачити не вміємо), налив у тазик ацетону, поклав туди кофточку, і від неї лишилися тільки гудзики — розчинились зекономлені добові. Невдатний коханець з жахом пішов у туалет, вилив ацетон з гудзиками в унітаз, присів у розпачі на стільчак, закурив, сірник, як і годиться, кинув в унітаз… Привезли бідолаху в клініку Скліфосовського з обпеченим задом і розбитим до крові лобом.

Степанов, згадавши це, засміявся; він усе ще сміявся, коли прийшла Марі.

— Чого це ви?! — спитала вона здивовано.

— Просто так, — відповів він. — Покійний батько вчив мене, що в складних ситуаціях треба настроюватися на смішне, це як хороший масаж для нервів, думається чистіше.

— Слухайте, — сказала Марі, — або я нічого не розумію, або він втягує нас у якусь темну справу… А, може, в що я мало вірю, він чесна людина? Пропонує почати скандал… І дозволив мені сказати вам про це відкрито.

— Мені він дозволив те ж саме… Я готовий. А ви?

Марі обернулася до бару, підняла руку, попросила офіціанта:

— Будь ласка, каву!

— Я вже замовив вам, — сказав Степанов.

— Не треба. Я звикла платити за себе сама.

— У нас це не прийнято, який би там не був, але все-таки я мужчина.

— А я жінка, — відрізала Марі. — У вас це не прийнято, там і вгощайте, а тут живіть, як живуть усі.

— А чого ви така жалюча?

— Коли ти не вжалиш, тебе вжалять, навіщо підставлятись? Словом, я передала Лискові матеріали, пов’язані з чутками — серйозними чутками — про те, що на біржі хтось готує бум, спрямований проти Граціо… Тобто проти Санчеса…