Чтение онлайн

— Якщо дозволиш, Марі, я замовлю те, що тобі напевне дуже сподобається, — сказала Гала. — Ти дозволиш?

— Звичайно, — Марі вимучено всміхнулася. — Спасибі.

— Будь ласка, Папас, приготуйте ваш чудовий крітський салат з мідіями, — попросила Гала. — Тільки спочатку принесіть якийсь плед, наша дівчинка замерзла… Тобі холодно, Марі, правда?

— Ні, ні, Папас, не турбуйтеся, мені тепло.

— Їй холодно, — повторила Гала, — я бачу.

— Вона попросить сама, коли їй стане холодно, — роздратовано сказав Верньє.

— Але тоді буде пізно! її протягне, вона така бліденька.

Верньє всміхнувся до дочки.

— Я її вчу не нав’язувати добро… Нічого не можна нав’язувати, а особливо добро, це не прощається… Пора від слів переходити до діла й бити по щоках, а не умовляти — на півдні Франції і Італії на цьому тримаються сім’ї.

— Зараз я посунуся, щоб тобі було зручніше вдарити, — засміялася Гала, — тільки спочатку я замовлю найсмачнішу їжу для Марі…

— Все-таки я принесу плед, — сказав Папас, — я відчуваю, як дме, такі дощовиті дні, просто дивно, обіцяли, що жовтень буде теплий, а тут дощ, наче грудень надворі. Я підкладу більший пеньок у вогонь, стане тепло…

— Що ти хочеш замовити? — спитав Верньє. — Марі не любить риби.

— Але ж тут особлива риба, Марі, може, ти покуштуєш маленький шматочок?

Марі похитала головою.

— Ні, спасибі… Ніхто так смачно не готує рибу, як моя мама, та й у неї я відмовляюсь… Не знаю чому…

— Тоді нехай Папас зробить м’ясо у виноградному листі, так, Верньє?

— Справді смачно, Марі, — підтвердив Верньє. — Раджу покуштувати…

— А пригадуєш, як ти вперше почастував Ганса кукурудзою? — Обличчя Марі на якусь мить стало лагідним, розгладилися зморшечки круг рота, очі стали добрі, ласкаві.

— Звичайно, пригадую… Гансі тоді був товстий, побіг до старої туркені, яка продавала гарячу варену кукурудзу, і гепнувся, бо не помітив сходинки, здер шкіру на колінах і гірко заплакав, а був уже дорослий хлопець, дванадцять років…

— Від образи, — пояснила Марі. — Націлився на кукурудзу, про яку ти йому так багато розповідав, побіг, і замість ласощів — зідрані коліна… Знаєш, як прикро, коли бачиш радість, ось вона, тільки простягни руку, а поспішиш, шльоп, і коліна в крові!

— А пригадуєш, — сказав Верньє, — як ми поїхали в Іспанію і ти сердилася на мене, та все завішувала своє вікно в машині шаллю, щоб не загоріти, ти дуже боялася загоріти, тоді була мода на блідих…

— Ну, тату, не треба, — обличчя в Марі стало таке сумне, що у Верньє защеміло серце.

— А якось ми з тобою страшенно посварились, бо ти не хотіла, щоб я купив тобі туфельки марки «коледж», — зітхнув він, — тобі дуже хотілося носити високі каблуки, а мені це не подобалось, ти була ще маленька, точніше, мені здавалося, що ти маленька…

— Задерикувата. Ти просто нас дуже балував…

Гала закурила.

— Та це ж чудово, коли батько має можливість балувати дітей… Нас теж балували, поки була жива мама… Ми щороку їздили в село, там було багато фруктів, і такі дешеві, що ми з братами просто об’їдались, а потім мама померла, і ми вже жодного разу не виїжджали з міста…

Марі поклала свою м’яку, ніжну долоню на холодні руки Гала; на якусь мить очі Марі спалахнули, вона подивилася на батька й шепнула:

— Таточку мій…

Повернувся Папас, укрив Марі легким пледом, схилився, приготувався вислухати замовлення; він ніколи не записував, бажання клієнта — закон, а закон треба пам’ятати.

— Що питимемо? — спитав він.

— Марі, тут чудове рожеве вино. Папас, будь ласка, принесіть пляшку, тато розповідав, як ти, ще маленькою, випила рожеве шампанське й стала танцювати на столі…

— І розбила фужер, — додала Марі, — навіть зараз пригадую цей дзвін, фужер був кришталевий…

— Ну й попало тоді тобі від… — Верньє обірвав себе, бо попало їй від Елізабет, а він не хотів говорити про неї погано, тієї рівноваги, про яку мріяли всі ці місяці, досягнуто, найстрашніше — порушити її, нічого не можна порушувати в цьому ламкому світі, все й так приречене, хистке, ненадійне…

— А пригадуєш, — пожвавішала Марі, — як Ганс зображував полювання на кабана, коли ми вчотирьох їздили на теплі озера, у мами тоді був радикуліт?

— Пригадую… Маленький товстощокий шибеник, а замість рушниці паличка… Він страшенно любив лякати себе, ти помічала?

— То це ж дуже цікаво, — засміялася Марі. — Я теж любила себе лякати. А ви любили, Гала?

— Ні. Я любила мріяти й дуже цього боялася, бо коли поверталась із мрій у нашу буденність, ставало так тяжко, що жити не хотілось…

— А Гансові було так добре в татовій буденності, що він себе лякав… Вам не набридло слухати наші спогади, Гала?

Та всміхнулась.

— Я все знаю… Тато часто розповідає про вас, про кожен ваш день… Особливо коли дивиться на ваші фотографії… Він згадував, як ти маленькою відпочивала на морі й дуже пустувала, не слухалася, тоді мама сказала, що одведе тебе в гори і там покине, ти заплакала: «А я камінчиків назбираю і кидатиму, й по них до тебе повернуся…»

— А тато розповідав вам, як він ударив мене?

— Та ти що?! Ні.

— О, тато вміє бути дуже жорстоким, — сказала Марі, — ви, мабуть, ще не мали змоги в цьому переконатися… В мене була няня, така собі невеличка товста шведка, яка любила мене, правда, тату?

— Дуже, — підтвердив Верньє. — Така славна дівчина…

— Ну от, а діти завжди знають, хто їх любить, бо коли люблять, то все прощають, і я вдарила якось няню по обличчю не зозла, а так, граючись у «пані-служанку», і тато зняв ремінь і вперіщив мене, я пережила такий жах, якого більше ніколи не довелось пережити… Але це був потрібний урок, еге ж, татку? і — Якщо ти так вважаєш, — Верньє витяг з кишені коробочку з судинорозширювальними ліками, поклав таблетку під язик.

— Що? — спитала Марі. — Тобі погано?

— В нього без упину стрибає тиск, — сказала Гала, — а найдужче, коли хвилюється…

— А тут ще я зі своїми справами…

— Він дуже тривожився, поки тебе не було, Марі. Він жив тим, що ти до нього приїдеш… Як це чудово, що ти приїхала…

— А завтра після лекції тата почнуть лаяти, відберуть кафедру й перестануть друкувати…

— Вже не друкують, — озвався Верньє, — але це дрібниці, нікуди вони не дінуться… Головне, ми з тобою точно придумали, як діяти завтра, це буде красивий удар…