Чтение онлайн

Джинси чорною плямою упали на пісок. І тут Наталка просто схопила Петра за руку та потягла за собою берегом у чорну воду, розрізаючи її своїми білими ногами, потім животом, а потім вона впала, здійнявши цілу купу бризок. Він слухняно пересував ногами у кільватері, відчуваючи, як програє сам собі, як збудження хвилею підіймається в ньому, ніяковіючи від цього і не в змозі нічим зарадити. От, нарешті, і рятівна глибина. Петро пірнув, штовхнувся ногами, проплив трохи вперед, бік його торкався дівочого стегна. Дівочі руки обхопили стан. Він випірнув. Поруч стояла Наталка, притискаючись усім тілом, так, що груди сплюскувались, зустрічаючи чоловічі м’язи, а живіт припадав до живота.

–  Ну от. Нарешті!

Очі її обпікали Петрове обличчя, а руки, що обвивали стан, пішли у мандрівку могутніми грудьми, борцівськими плечима та шиєю. Губи трохи розтулилися, і вологий язик м’яко облизав пухкі краєчки.

Лейтенант остаточно втратив здатність до спротиву. І раптом тіло дівчини здригнулося, наче в судомі, вона застогнала і зім’якла, привалившись до хлопця.

–  Що з тобою?
– Він у першу мить не зрозумів, що відбувається, і мало не впустив її у воду.

Але вона не відповідала, тільки крізь зуби виривався довгий здавлений стогін.

–  Що?
– Петро підхопив обм’якле тіло на руки.

–  Сте-е-ерво-о-… - тільки й злетіло з мальованих дівочих губів, а чи то почулося.

Здавалося, дівчина від невідомого болю знепритомніла. Петро безпорадно озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Чекати допомоги не доводилося, тому, обережно ступаючи, лейтенант вийшов на берег зі своєю несподіваною ношею. Вклавши дівчину просто на пісок, він обережно рукою помацав під пишними грудьми, перевіряючи, чи чути серце. З переляку нічого розібрати не вдалося. Петро навіть вухо приклав, проте безрезультатно. Господи, хоч би не померла! Збудження в одну мить випарувалося, наче й не було. На піску лежала гола непритомна дівчина, а він стояв над нею, як бовдур, не знаючи, що робити. Проте, на щастя, врешті-решт вона все-таки почала приходити до тями. Обличчя здригнулося, і Наталка подивилася, навкруги, неначе вперше бачила.

–  Що з тобою?
– Петро з тривогою, змішаною з полегшенням, зазирнув у вічі, але там відбивався тільки круглий місяць.

–  Не знаю. Тягне все, круте, штрикає. Нема сил. Не можу ворухнутись… стерво-о, - і дівчина знову втратила свідомість.

Зрозуміло, що Петро був підготовлений до всього, він знав, як перев’язати стріляну рану, як зробити з шинелі та двох палиць ноші, пам’ятав усі ознаки отруєння бойовими хімічними речовинами і таке інше. Але, погодьтеся, знати - це одне, а вміти застосувати знання на практиці - інше. Крім того, невідомим було головне - що трапилося, що такого могло статися, що в одну мить перетворило молоду пристрасну дівчину на безпорадну ляльку. У такій ситуації розгубився б і досвідчений лікар, не те що молодий лейтенант.

Петро пошепки вилаявся.

Першою його думкою було бігти до фельдшерського пункту. Але трохи поміркувавши, хлопець відкинув її, бо така його нічна пригода зразу б стала відомою всьому селу, а значить… значить, усьому селу. Він навіть собі боявся зізнатися, чиїх вух, а точніше вушок, не повинна торкнутися ця інформація.

Що ж тоді робити? Лишалося тільки нести дівчину додому. До неї додому, а там видно буде. З фізичної точки зору це не викликало труднощів, незважаючи навіть на біль у коліні та ребрах. Проте це тільки сказати легко - нести. А як нести - голу? Вдягати непритомну дівчину лейтенант не наважувався з різних міркувань. Врешті-решт він прийняв єдино можливе рішення - накрив Наталку її сукнею, склав туди ж білизну і поніс, намагаючись триматися подалі від зрадливого місячного світла. Слава Богу, в селі вкладаються рано, тому назустріч не трапилося жодної живої душі. Петро знав, де вона живе, тому уважно обирав дорогу. А вже біля свого дому дівчина, на щастя, знову прийшла до тями, з лейтенантовою допомогою одягла сукню і, тримаючись за його плече, дошкандибала до кімнати, навіть не збудивши батьків.

Ранок - не найкраща пора для допитів. Досвід поколінь стверджує, що ніч для цієї мети підходить значно краще. Вночі рефлекси притлумлені, людина контролює себе погано, і назовні можуть виплисти дуже цікаві речі. Вирішальною тут є майстерність слідчого, його вміння зазирнути у самісіньку суть, схопитися за слово і так по слову витягти назовні істину.

Миколі Пилиповичу професійності не бракувало. Але сьогоднішні допити він змушений був призначити на самісінький ранок. Робота за легендою наукового працівника дуже зв’язує, що там не кажіть. Для розмови з підозрюваними він обрав кабінет парторга у сільраді - конторське приміщення мало тиснути на психіку, а присутність самого господаря, парторга, надавати бесіді офіційного забарвлення. Спробуй-но тут повикручуйся!

Сільський ідеолог з радістю погодився допомогти і без зайвих питань віддав свій кабінет у розпорядження столичного гостя. Огледівши спартанський інтер’єр та гмикнувши, Микола Пилипович виставив посеред кімнати найрозхитанішого стільця. На ньому підозрюваний буде почуватися незручно. Фізична напруга та невпевненість збивають з думки, не дають зосередитися. А кульмінацією допиту стане знаряддя злочину, яке майор завбачливо захопив із собою.

–  Ого!
– Парторгові очі полізли на лоба, коли той розгорнув газету і на світ Божий з’явився закривавлений дрючок.

На губах Миколи Пилиповича промайнула зверхня посмішка:

–  Вещественний доказ. Не здря хліб їмо.

Господар кабінету несміливо простягнув руку до деревини, але був рішуче зупинений.

–  Не трогай.

–  Що там, відбитки пальців?

Микола Пилипович ще раз зверхньо посміхнувся:

–  Та нєт, конешно. Но вони ж про це не знають.

–  Хитро.
– Парторг у захваті потер долоні.
– А чого ж тоді не треба?

–  На всякий случай. Шоб привикнуть.
– Микола Пилипович обережно перемотав дрючка посередині газетою, аби підкреслити потрібне враження, і в такому вигляді заховав речовий доказ під столом. Майор любив театральні ефекти.

З парторгом ще звечора домовилися, що всі свідки будуть викликані до контори. На місцеве населення це повинно справити враження не менше, ніж повістка до міліції - прості люди зовсім не часто бувають у начальства.

Скориставшись тим, що Микола Пилипович відійшов від столу, парторг усе-таки не втримався. Він видобув дрючка зі схованки і став крутити в руках, уважно розглядаючи.

–  Ну-у… - з докором сказав майор.

Парторг підняв очі:

–  А тут кров.

–  Сотрясєніє мозга.
– Лаконічна відповідь демонструвала весь спектр невдоволення.
– Дай сюда!

Він знову сховав знаряддя злочину під столом і красномовно вказав компаньйону на стільця біля вікна:

–  Сидіть будеш тут.

–  Нема питань.
– Господар кабінету слухняно вмостився на незвичному для себе місці, трохи пововтузився для зручності, а втім, не зміг себе стримати.
– А чого все-таки не можна, якщо там відбитків пальців нема?

–  Психологія.
– Майор всівся б іля столу і владно постукав по обшарпаній але міцній дерев’яній поверхні.
– Ми і самі довжні думать, шо там пальці. Тогда допрашуємий нам повірить. Ясно?