Чтение онлайн

Стару у піджилки підсік.

Та смерть сміється: — Братку, бре! —

За косу й знову за старе.

А він снаги узяв між люди,

Гарячим щастям їй у груди,

Та смерть і щастя не бере.

Він— блискавицею до ніг,

Хлібами, плодом, все, що міг,

Зібрав. А смерть жує охоче,

А костомаха, знай, регоче,

Кульгає в двір і на поріг.

І просить вітер у бійця:

Постій зі мною до кінця,—

І людським серцем — в очі смерті,

Спалив, стоптав кістки потерті!

Ще є в людей такі серця!

Сміявсь юнак о другім дні.

Це,— каже,— в роті по мені,

Мабуть, скучають. Сни на руку.—

А за вікном земля од гуку

Тряслась і корчилась в війні.

II

Ви чули, як шумлять бори

У вересневі вечори?

І кожен вечір— у шоломі,

В шинельці — в далі невідомі

Несе багряні прапори.

Де він спочине на землі,

Під курним небом, в ночі злі?

А з ним за дальніми містами,

За ріками і за мостами

Курличуть мирні журавлі.

Бійцю полегшало, він міг

Вже підвестися на поріг,

Картоплю, зварену в «мундирах»,

Вже їв, як є, в розмовах щирих

Летів, як птиця, в даль доріг.

Він думав часто, що в полку

В таку годину, в ніч таку

Об нім забули. Про кончину

Сам комавдир в сумну годину

Промову висказав палку.

Що, може, на передовій

Його шукав весь перший рій.

Та де ж? І дощечку з зорею

Йому зробили, й над землею

Вона над іншим кличе в бій.

А він живий, дивись, живе!

Чуття бринить легке й нове,

Ще день чи два — і він, нівроку,

Глибінь Дніпра, ясну, широку,

Не в човні — сам перепливе.

За ним — до смертної межі

Німецькі кулі, як ножі,

А з ним услід — дніпровські бурі,

І сміх радий, і дні понурі,

Й вітрів осінніх мятежі

Перепливуть. Такі дива.

То буде радість, а слова

Самі поллються.— Як ти? Звідки? —

А рани дві — важкі, як свідки,

Та ще в сивинах голова...

Чекай, це все в потоці мрій.

Заходить хлопчик, вірний твій

Товариш. Він тебе німого

Знайшов із матір’ю й до свого

Двора приніс. Живи. Радій.

Ну що там, хлопчику? Сідай.

А що казати? Німцю край!

Година, бачите, сувора,

Не сплять учора й позавчора.

Ґелґочуть, шепчуть. Що там — знай!

Видать, капут? — Мабуть, капут!

Гармат наставили он тут,

За нашим садом в огорожі,

Блукають тихо на сторожі,

Один другому: — Гут? Не гут!

А щоб вас чорт узяв, сичі!

І ще що бачив? — Що? Вночі

Вже осінь глянула до двору.

Мені б до школи в цюю пору,

Та школу замкнуто, й ключі

Украли німці. А в ліску

Кленове листя по піску

Лежить багряною габою,

А чорногузи між собою

Клекочуть на старім містку.

І ти Смоленщини поля

Згадав обкошені. Рілля

Біліє в бабинім тім літі,

Немов по всім широкім світі

Полотна білі простеля.

Калина в пурпурі, дуби,

На отчій хаті голуби

Злітають в синь, гармошка грає,

І так-то грає — серце крає,

Що вмри,—а згадуй і люби!

Снується вечором легка,

Глибока й тиха, як ріка,

Забута пісня за пороном:

«Звезда полей над отчим домом

И матери моей рука...»

Ах, світе вольний, грозовій,

Як я люблю тебе! В нічній

Осінній тиші хоч книжчину

Ти почитай мені, хлопчино,

Світи ліхтарик, хлопче мій!

А що читати? Книг нема.

Тут за листівку — всім тюрма,

А ви про книгу. Де та книжка?

Хіба «Кобзар»...— В очах усмішка.

Побіг, руками обома

Несе. Сухий листок-папір

У книжці, видно, з давніх пір

Не раз прочитаний, жовтавий,

А жар його, а поклик правий

Легкою мірою не мір.

І вже бреде сліпий кобзар,

І Гонта кличе на пожар,

Кавказькі гори, в млу повиті,

Рясною кровію политі,

Чолом підводяться до хмар.

І Катерина півжива

Дитя в хуртечі сповива,

Сніги колишуться над нею,

Орел жадібний Прометею

Криваве серце розбива.

То хто ж він був? — То був юнак,

Що в бога вкрав вогонь і знак

Того вогню приніс людині.

Читай-но далі.— Мерхлі тіні

В кутку хитаються, як мак.

І бог убив його? — Ні, ні,

Скарав довічно, в єдині

Прикув до скелі, мов к порогу.

То й що? — Він не скорився богу.

Ото людина!..— Так одні

Собі удвох у пізній час

Щось гомонять. Ліхтар погас.

Вони вже сплять ополуночі,

І Прометея зорні очі

Їм в сні ввижаються не раз.