Чтение онлайн

– Оце, Григорію, жертвую для монастирських потреб, як давно вже обіцяв. І передай архімандритові, що Олексій Григорович Розум найближчим часом надішле ще книги для монастирської бібліотеки. Зрозумів?

– Аякже, Олексію Григоровичу, – кивнув Теплов.

– Добре, дякую. От тобі платня за місяць. А оце витрать на Кирилка, – обер-єгермейстер послідовно передав ад'юнктові два інших мішечки. – Якщо знадобляться ще гроші, не соромся, пиши. Ну все, з Богом!..

Розум знов простягнув руку до брата, що підвівся з колін, однак отрок зненацька відскочив, немовби від удару ухилявся, і знов гримнувся в пилюку.

– Та що ж це таке!.. – спересердя зойкнув обер-єгермейстер. Він дістав з-за обшлага рукава мереживного носовичка й швидко витер сльози, що мимоволі потекли з очей. Ой леле, натерпівся ж молодшенький братик, поводиться, немовби боягузливе щеня якесь, прости Господи! Але нічого, це минеться…

Теплов спритно підняв з пилюки Кирилка, який досі нічого не втямив, і потягнув за собою геть від Зимового палацу. В одному з провулків на них очікувала нова карета, хоча й далеко не така розкішна, як та, що примчала отрока до Санкт-Петербурга. Посадивши юнака на лаву напроти себе, ад'юнкт наказав візникові гнати щодуху. Клацнув батіг, коні зірвалися в галоп, несучи пасажирів у прекрасне далеко…

Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, літо 1743 року

Кирилко був геть розбитий і подавлений. Усю дорогу з Леміша до Санкт-Петербурга він не знав нічого: ні що робити, ані скільки часу займе шлях… Спину ломило, очі зліпалися. На постоялих дворах хлопчина боявся виходити з карети, тому жалісливим господарям доводилося подавати йому їжу просто в екіпаж. Матінка передала з ним цілий список завдань для Олексія, але грошей на дорогу Кирилку не виділила – тільки маленький вузлик харчів, які скінчилися дні через три. Візник по-братерськи ділився з нещасним юнаком усім, чим тільки міг, і навіть нічліги на сіннику оплачував.

І що ж тепер виходить: він стільки мучився – а тут вийшов цей поважний пан і прогнав його геть із міста?! Не інакше Кирилко йому не сподобався… То що ж тепер робити?! Як дістатися на рідний хутір без копійки за душею?! Що сказати матусі?! Що робити з її листом, якого він навіть не встиг передати слугам?! І взагалі, що тепер буде з ним?! Куди його везуть? Яка доля очікує на нього?!

І до речі, що це за суворий пан сидить навпроти нього в кареті?..

– Мене звуть Григорієм Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?

– Нас?.. Мене?.. – із сумнівом перепитав Кирилко й повертів по сторонах головою, немов сподіваючись виявити в кареті когось іще. – Нас чи… мене?..

– Та вас же, вас, кого ж іще! – підтвердив попутник з ледь помітною іронією.

Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотів щось заперечити, але не наважився й сказав лише:

– Кирилом… а що?..

– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексія Григоровича ми прямуємо до Олександро-Невської лаври, звідки після навчання під моїм керівництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успішно завершилося. Я дохідливо висловлююсь?

– Так, – ледь чутно прошепотів Кирилко, хоча насправді не надто добре сприймав мову тутешніх жителів. Однак зізнатися навіть у такому дріб'язку не наважився, тому що його лякав сам вигляд загадкового пана. Хто він такий? Чому збирається навчати Кирилка? Читати й писати він уже вміє… Що ж іще потрібно?!

Попутник, що уважно спостерігав зі свого кутка за підопічним, знов немовби прочитав його думки:

– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет. Знаєш, що це таке?

Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Він геть не зрозумів значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, він повинен освоїти щось надзвичайно важливе?..

Цілком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав і Кирилко. Вже почало сутеніти, але карета неслася, не зменшуючи швидкості. Нарешті незнайомець виглянув у віконце й звернувся до юнака:

– Ну от, під'їжджаємо.

Незабаром екіпаж стишив хід, потім зовсім зупинився. Візник моторно зістрибнув з козел, висунув маленьку сходинку, розкрив двері карети.

– Виходьте, пане, – запросив він Теплова. Той вийшов першим і допоміг вийти Кирилку. Однак не встиг юнак ступити на землю, як переживання, нагромаджені за цей незвичайний день, і ковток свіжого літнього повітря після спертої атмосфери задушливих екіпажів зробили свою справу: в голові запаморочилося, коліна підломилися… Григорій спритно підхопив юнака й поніс до будинку, із хвіртки якого назустріч їм уже бігла схвильована Гафія, ще більш постаріла, але все така ж невгамовна, як і в молодості.

– Ой, та що ж це таке сталося з дитятком? – зарепетувала вона. – Неси його, Гришутко, до будинку, я там уже послала. Вечеряти давно пора, я щойно шанежки спекла та паски, та й молочка парного для тебе, Гришутко, приготувала – все, як ти любиш! І груздочки солоненькі… Усе це на столі! І ягідки теж. Нехай небагато, але зібрати встигла: очі у мене вже слабшають…

– Не хвилюйся, тіточко Гафіє, головне, щоб голова вціліла та руки-ноги на місці були, а решту ми поправимо. Вірно?

– Вірно, Гришутко, вірно!

Кирилка внесли в затишну кімнатку, роззули й поклали на ліжко. Гафія принесла кухоль парного молока, яке юнак з жадібністю випив і одразу ж міцно заснув, зовсім по-дитячому підіткнувши під щоку стислий кулак.

Наступного ранку Теплов прокинувся пізно й насамперед попрямував на кухню. Зрозуміло, Гафія порпалася біля палаючої печі. На столі вже рум'янилося блюдо пиріжків з капустою та грибами, був тут і глечик парного молока. Григорій узяв пиріжок, налив молока в кухоль, але перш ніж вкусити настільки улюблений простецький «сніданок від тіточки Гафії», запитав: