Чтение онлайн

– Справді.

Потому покинули кубікул і пішли до лазні, де Акта, викупавши Лігію, повела її снідати, а згодом – у палацовий сад, де можна було не побоюватися небезпечної зустрічі, позаяк імператор та його наближені ще спали. Лігія вперше в житті бачила ці розкішні сади з кипарисами, пініями, дубами, маслинами та миртами, між котрими білів цілий народ статуй, блищали спокійні дзеркала ставків, квітували цілі гайки троянд, зрошуваних водяним пилом фонтанів, де входи в чарівні гроти були обвиті плющем або виноградом, де на водах плавали сріблясті лебеді, а між статуями й деревами ходили приручені газелі з пустель Африки й барвисте птаство, привезене з усіх знаних країн світу.

В садах було порожньо; тільки тут і там працювали з лопатами в руках раби, співаючи впівголоса; інші, котрим дано хвилину перепочинку, сиділи над ставками або в тіні дубів, у тремтячих полисках, утворених сонячними променями, що проникали крізь листя; ще інші поливали троянди або блідо-бузкові квіти шафрану. Акта з Лігією ходили досить довго, оглядаючи всілякі садові диковини, і хоча Лігії бракувало розкутості, була вона ще настільки дитиною, що цікавість і зачудування переважили. Вона подумала навіть, що якби імператор був добрим, то в такому палаці і в таких садах міг би почуватися вельми щасливим.

Нарешті, стомлені трохи, всілися на лаві, схованій у заростях кипарисів, і заговорили про те, що найдужче тривожило їхні серця, тобто про вечірню втечу Лігії. Акта була куди менше, ніж Лігія, спокійна за успіх. Часом здавалося їй навіть, що це безумний намір, який не може вдатися. Відчувала все більшу жалість до Лігії. Спадало також їй на думку, що у сто разів безпечніше було б спробувати переконати Вініція. За хвилину почала її випитувати, як давно знає Вініція і чи не гадає, що його вдалося б ублагати, аби він повернув її Помпонії.

Проте Лігія похитала своєю темноволосою голівкою.

– Ні. В домі Плавтіїв Вініцій був інший, дуже добрий, але після вчорашнього бенкету боюся його й воліла б утекти до лігійців.

Акта запитувала далі:

– Але в домі Плавтіїв він був тобі любим?

– Так, – відказала Лігія, похнюпившись.

– Ти все-таки не рабиня, як була я, – мовила по хвилині роздумів Акта. – Тебе Вініцій міг би взяти заміж. Ти заручниця й донька царя лігійців. Авл і його дружина люблять тебе як своє дитя, і я певна, що готові тебе вдочерити. Вініцій міг би одружитися з тобою, Лігіє.

Але та відповіла тихо і ще сумніше:

– Ліпше втекти до лігійців.

– Лігіє, хочеш, аби я зараз пішла до Вініція, розбудила його, якщо спить, і сказала йому те, що тобі говорю в цю хвилину? Так, люба моя, піду до нього і скажу: «Вініцію, вона царська донька і любе дитя славного Авла; якщо кохаєш її, поверни її Авлу, а потім візьми як дружину з його дому».

Але дівчина відповіла таким тихим голосом, що Акта ледве могла почути:

– Ліпше до лігійців…

І дві сльози зависли на її опущених віях.

Але подальшу розмову перервав шелест кроків, які наближалися, і перш ніж Акта встигла розгледіти, хто йде, неподалік од лави з'явилася Сабіна Поппея з невеликим почтом рабинь. Дві з них тримали над головою пучки страусового пір'я на золотих прутах, обвіваючи її злегка, заразом заслоняючи від палючого ще осіннього сонця, перед нею чорна, як ебенове дерево, ефіопка, з відстовбурченими, набряклими від молока грудьми, несла на руках немовля, сповите в пурпур із золотою торочкою. Акта й Лігія підвелися, сподіваючись, що Поппея пройде повз лаву, не звернувши на неї уваги, але вона затрималася перед ними й мовила:

– Акто, дзвіночки, які ти пришила на ляльку, погано були пришиті; дитя відірвало один і понесло до рота; щастя, що Ліліт помітила вчасно.

– Вибач, божественна, – відповіла Акта, схрестивши руки на грудях і схиливши голову.

Але Поппея подивилася на Лігію.

– Що це за рабиня? – спитала за хвилину.

– Вона не рабиня, божественна Августо, а вихованка Помпонії Грецини й донька царя лігійців, який оддав її як заручницю Римові.

– Вона прийшла тебе провідати?

– Ні, Августо. Від позавчора вона мешкає в палаці.

– Була вчора на бенкеті?

– Була, Августо.

– За чиїм наказом?

– За наказом імператора.

Поппея ще уважніше подивилася на Лігію, котра стояла перед нею, схиливши голову, то підводячи свої променисті очі, то закриваючи їх знову повіками. Раптова зморшка з'явилася між бровами Августи. Ревно оберігаючи свою вроду і владу, жила вона в постійній тривозі, що якась щаслива суперниця погубить її так, як вона сама погубила Октавію. Тому всяке красиве обличчя в палаці збуджувало в ній підозру. Досвідченим оком вона охопила враз усю постать Лігії, оцінила кожну рисочку її обличчя й перелякалася. «Та це ж просто німфа! – сказала собі. – Її народила Венера». І раптом спало їй на думку, що не спадало ніколи раніше, коли бачила інших красунь: вона значно старша! Озвалося в ній уражене самолюбство, охопив її неспокій, і різні побоювання закружляли в її голові. «Може, її Нерон не бачив або, дивлячись крізь смарагд, не оцінив. Але що може статись, якщо він зустріне її вдень, при світлі сонця, таку дивну?.. До того ж вона не рабиня! Донька царська, щоправда з варварів, але донька царська!.. О боги безсмертні! Вона так само гарна, як я, але молодша!» І зморшка між бровами стала ще глибшою, а очі її з-під золотавих вій блиснули зимним вогнем.

Але, звертаючись до Лігії, почала запитувати з позірним спокоєм:

– Говорила з імператором?

– Ні, Августо.

– Чому ж волієш жити тут, а не в Авла?

– Я не волію, пані. Петроній намовив імператора забрати мене в Помпонії, але я тут по неволі, о пані!..

– І хотіла б повернутися до Помпонії?

Останнє запитання Поппея задала м'якшим і лагіднішим голосом, так що в серці Лігії зажевріла несподівана надія.

– Володарко! – мовила, простягнувши до неї руки, дівчина. – Імператор обіцяв оддати мене як рабиню Вініцію, але ти заступись за мене й поверни мене Помпонії.

– Значить, Петроній намовив імператора, щоб той забрав тебе в Авла й оддав Вініцію?

– Так, володарко. Вініцій уже сьогодні пришле по мене, але ж ти, милосердна, зглянься наді мною.

Кажучи це, вона схилилась і, схопивши за поділ сукні Поппеї, чекала на її слово з серцем, що виривалося з грудей. Поппея повернула до неї за хвилину обличчя, освітлене злим усміхом, промовила:

– Отож я тобі обіцяю, що вже сьогодні ти будеш рабинею Вініція.

І відійшла як видіння красиве, але недобре. До слуху Лігії та Акти долинув тільки крик немовляти, що невідомо чому заплакало.