Чтение онлайн

Ти, як троянда та, між нас -

Щаслива, гарна будь весь час!

Ні, першу мить Світланка не могла вимовити ні слова! Потім вона кинулася душити подругу в обіймах. Потім закричала:

– Зіно! Надю! Швидше! – ніби щось зайнялося і треба було негайно гасити. Тоня сиділа мовчки, зблідла і перелякана, ніби вона щось накоїла і сама не розуміє що.

Вірші були прочитані один раз, і двічі, і тричі, а подруги ніяк не могли отямитися від захоплення.

Особливо подобалися пишні і розкішні троянди!

– Ти будеш поетесою! – переконано мовила Світланка.

– Ти ще писатимеш вірші, правда? – спитала Зіночка.

– Напиши, як нас завтра в піонери приймуть! – сказала Надя.

– Добре, я спробую,- пошепки відповіла Тоня. – А Зіночка хай перепише вірші на листівочку.

– Ні, ти сама перепиши,- відмовилася благородно Зіна. – У тебе почерк тільки трошки гірший, ніж у мене. У тебе тільки «д» погано виходить і «р», а ти постарайся. Хай одразу побачать, що вірші твої.

Тоня старанно почала виводити вірші на зворотному боці листівки. Потім замислилася. Потім написала щось на клаптику папірця і сказала:

– Дівчатка, слухайте, тільки нікому не кажіть:

Всі піонери стали тут, Врочисто віддають салют. Одягнуть в цей чудовий час Червоні галстуки на нас. І я щаслива, що тепер Я також юний піонер! І хай у всьому-всьому світі Живуть такі ж щасливі діти!

У всьому-всьому світі!

Маша читала вчора «Пионерскую правду»; там було про маленьких греків у фашистському полоні, там писали про голодних безробітних дітей в Америці, про маленьких негрів, яких не пускають до школи. І там ще писали про дітей в притулках англо-американської зони. Затамувавши подих, слухали діти, і старші згадували про себе, про Аушвіц, Люблін. А Катя насупила брови і закусила губу – тут не було Леночки – Леночка зрозуміла б чому. Тільки вони вдвох згадували і говорили між собою про тих малят, які зникли невідомо куди, і завжди, коли читали в газетах про ці притулки, думали – а може ж там Ясик і решта, яких тепер нізащо нікому не впізнати…

Катя поглянула на свою підшефну четвірку – Тоню, Світланку, Зіночку і Надю. Хто б міг сказати, що й вони колись пережили все це! Такі собі звичайні милі дівчатка в коричневих формах з білими комірчинами, в чорних фартушках і з великими бантами в косах. З веселими вогниками в очах.

Вони всі хвилюються.

Нарешті настає цей визначний день.

Вони, всі четверо, почували себе справжніми іменинницями. Сьогодні їх приймають у піонери!

Нe менше за них хвилювалася Маша, хороша Маша, яка дуже «прийшлася до двору», як каже Марина Петрівна.

По-перше, їй хотілося, щоб дітям було добре, ну зовсім, зовсім добре, краще, ніж було б удома; по-друге, щоб була справжня піонерська робота, яка б «виховувала, допомагала б»; і, по-третє, їй все-таки хотілося, що там приховувати! – хоча вона й була зовсім не з честолюбних, – щоб їхня піонерська дружина вийшла на перше місце в районі, а там хтозна, може, й в усьому місті? Вона любила свою роботу і останнім часом днювала і ночувала в будинку, незважаючи на свої робочі години. Та й хто тут коли рахувався з часом? Для всіх будинок був ніби рідний дім. А тут ще з'явилася невгамовна Маша – захоплена, безпосередня, щира, твердо переконана, що таких чудових дітей нема більше ніде!

Справді, варто тільки глянути на них зараз, коли вони стоять на врочистій лінійці. Навіть Світланка серйозна і зосереджена, ніби на все Життя хоче запам'ятати цю мить. Вона виходить і проникливим голосом каже піонерську обіцянку. Світланці першій Маша пов'язує червоний шовковий галстук. Їй страшенно хочеться поцілувати Тоню, а за нею Зіночку, Світланку і Надю, але ж це аж ніяк не входить у ритуал прийняття до піонерів! Це вона робить перша одразу після урочистого піонерського збору.

На цьому урочистому піонерському зборі, який відбувався в залі, зібралися всі діти дитбудинку, навіть малята, приїхали в гості шефи-танкісти з танкового училища, шефи з Ботанічного академічного саду, артистка Галина Олексіївна, прийшли подруги з школи. Нових піонерів усі вітали, цілували, бажали хорошої роботи і успіхів у навчанні.

– А тепер,- сказала Марина Петрівна,- ми запрошуємо всіх дорогих гостей до їдальні,- сьогодні у нас ще одне сімейне свято, яке збіглося з такою знаменною подією, як вступ до піонерів. Сьогодні в нас у будинку аж три іменинниці. Нашій Тоні виповнилося сьогодні десять років, нашій Каті – чотирнадцять; а нашій Ліні Павлівні…

– Ой, не кажіть скільки! – з удаваним страхом перебила її Ліна Павлівна. – Я вже стара!

Марина Петрівна засміялася і не сказала, скільки років виховательці Ліні Павлівні, і всі діти засміялися. Тільки п'ятирічний Ігорьок з групи малят серйозно сказав Орисі Лебединській:

– А я думав, тьотя Ліна молода, а вона стара.

Шестирічна Орися трохи зневажливо, звисока, бо вона насправді була трошки вища за хлопчика, сказала:

– Вони навмисне так кажуть, щоб ми засміялися!

Ігоркові це дуже сподобалося, і він засміявся голосніше від усіх.

Усі столики в їдальні були поставлені, як літера П, і в центрі мали сидіти іменинниці. Сьогодні всі обідали в одну зміну – і старші, і середні, і малята. Тому столики внесли ще з робочих кімнат, щоб усі – і свої, і гості – розмістилися.

– У нас іменини! – повідомляла кожного Орися. Вона вперше в своєму житті була на іменинах!

Їдальня мала надзвичайно іменинний вигляд. На столах стояли квіти, а коло приборів іменинниць були складені подарунки. Ой, що було проти прибору Тоні!

Одразу в очі їй кинувся товстий зошит у твердій коричневій обкладинці. «Вірші, оповідання і повісті Тоні Мідян» – було написано на першій сторінці.

– Ой! – тільки тихо прошепотіла Тоня.

Потім був альбом для листівок, потім альбомчик для віршів, ціла купа листівок з ніжними написами – це дарували всі подруги, потім мережений білий комірець і хусточки і, нарешті – нова книга «Четверта висота» і малюнок – Ленін-гімназист у саду з книгою в руках.

– Ой,- тільки тихо зойкала Тоня.

Ще шефи подарували лото, цікаву настільну гру, м'яч і скакалку.

Перед Катею теж була гора подарунків – хусточки, зошити, альбоми, книги, малюнки, готовальня, фарби.

Перед прибором Ліни Павлівни стояв флакон одеколону від старшої групи, коробочка і листівки від середніх, від персоналу гарненький портфельчик, а,- зверху лежав найдорожчий для неї подарунок – телеграма від батька.

Після того, як Таня і Галина Олексіївна розповіли їй про батька, вона звернулася у військкомат, і її досить швидко повідомили, де він. Ліна одразу написала йому, і вони листувалися весь час. Він часто писав і от зараз, не забувши дня народження дочки, надіслав велику телеграму.