Чтение онлайн

— Всіх вирубати! До ноги! Впень! Усіх! — аж пінився з люті воєвода, підхопившись із землі та видобуваючи з піхов меча. Як? Його, Гнєза, самого князя Мешка славного лицаря, могли вбити тут, у цьому богом забутому поселенні! Якийсь недолугий, шмаркатий простолюдин посмів звести руку на нащадка знаного далеко за межами лехітської землі роду!

Воїни на чолі з Метом кинулися до хиж — і дикі вигуки та передсмертні схлипи залунали зусібіч.

Оскаженілий, з перекошеним від злоби обличчям, рвонувся Гнєз до жінки, яка, притискаючи до себе немовля однією рукою, іншою поривалася до мертвого сина. Ось вона, ця жадана жертва, якій помститься воєвода за все: і за невдачу на полюванні, і за зухвалий вчинок її сина, хлопчиська…

Знищити! Посікти! Столочити на шмаття! Ненависть і жадоба вбивства перехопили подих воєводи. Зблиснув безжально меч, але замість тіла обраної жертви спіткнувся об гартоване лезо бойової сокири, ображено дзенькнув і, переламавшись навпіл, відлетів у густі чагарі терну.

Ніби з-під землі виріс перед ним один із дружинників.

— Ти?! Ти посмів?! — не міг спромогтися на слово Гнез. — Хіба обезумів, може? На коліна! Вимолюй прощення, підлий рабе!..

— Не обезумів я, воєводо, — твердо мовив воїн, не виявляючи найменших ознак покірливості. Шрам від удару меча, що розсікав навкіс обличчя, надавав йому страхітливого виразу, і лиш у глибоких спокійних очах проглядав відблиск життєвої мудрості. — А тільки, мислю, не для того ми тут, щоб лити безвинну кров жінок та отроків. Хіба ж у кожного з нас не лишилися вдома жони та діти? Лиш звірі, чуєш, звірі здатні чинити таке… Чим завинили ці люди? Хіба ж не такі самі оратаї та скотарі, як і ми?..

Ніби крізь пелену туману бачив перед собою Гнєз суворе обличчя воїна, бачив, як поряд нього стало ще кілька, як зблискує у руках їхніх зброя. Бачив, та не йняв віри своїм очам.

— Що?! Зрада?! Бунт! — голос Гнєза перейшов у невластивий для нього писк. Крутнувся на місці, мишею шаснув поза стіною ближньої хижі. Продихнувши, зарепетував до тих, хто під орудою Мета чинив криваву розправу побіля дальніх хиж.

— До мене! Сюди, всі сюди! Бунт! Зрада!.. Вчувши щось недобре, хоча й не добравши змісту слів, що пискотливо видавлював із себе воєвода, соцький з десятком розпашілих і скривавлених дружинників кинувся до нього.

— Там! Там!.. — вказував пальцем за стіну хижі, похлинаючись злобою, Гнєз. Та бунтівники, що постали проти кривавої розправи, вже зникли в лісі. Мет кинувся було за ними, але скоро, розуміючи, що наказ рубатися зі своїми може призвести до справжнього бунту, повернув назад.

Ця подія протверезила, відкрила людям очі на вчинене. Не було чути жартів, понурі дружинники ховали один від одного очі. Не змовляючись, відійшли подалі від поселення, ніби надумали заховатися в лісі від докорів пробудженого сумління. Навіть до бочівки меду, якою воєвода вирішив нагородити воїв за добру службу, не знайшлося багато охочих. Щось недобре і тривожне, ніби сталева хмара, що от-от вибухне грозою, зависло в повітрі і наче розкололо навпіл невеликий ловецький загін.

Тільки Гнєз не відчував того а чи просто не хотів відчувати. Після пережитого страху та вибуху люті здавався навіть веселим, енергія, що переповнила його, вихлюпувала через край.

— Ну, що?! Після доброї роботи і перепочити слід та підживитися, — дзвенів, ні на мить не стихаючи, його голос. — Досить марно палити дрова, — піджартовував, киваючи на хижі, що палахкотіли жарким полум’ям. — Давайте сюди дичину впольовану, питво несіть — свято будемо робити. Бо хіба не маємо радіти, що стільки язичників вирятували від гріха смертного, відвернули-таки від поклоніння істуканам камінним… Он порозлягалися гріховники — нехай скаже мені хтось, що хоч один з тих нечестивців здатен вчинити хоча б найменшу капость супроти християнських заповідей.

— Істину мовиш, воєводо, — відізвався підлесливо соцький. — Жодного гріха ніхто з них більше не вчинить повік. От хіба що… смердіти будуть… Ги-ги-ги-ги! — зареготав із власного дотепу.

— Ну, то чого носи повісили? — окрилений підтримкою Мета, продовжував Гнєз. — Чи, може, забули, що ви не баби плаксиві, а славні і непереможні лицарі великого князя Мешка, воїни і оборонителі віри християнської? За звитягу нинішню відпущено вам буде всі гріхи, яких ще й не вчинили.

Ті слова таки збадьорили більшість дружинників, що віддавна звикли безоглядно сприймати на віру слова свого велителя. Бо йому таки ліпше знати: що є добре, а що — зле. Вчений він, і мудрий, і сміливий. Недаремно ж і довірив йому князь таку владу над багатосотенним вояцтвом.

Тут і там залунали поодинокі жарти — так знехотя перші зелені паростки відживляють навесні землю, вкриту зогнилим і вогким минулорічним листям. Кожен ніби хотів показною веселістю притлумити розбуджене, зовсім не доречне для людини ратної сумління, вивільнитися від хвилинної розгубленості.

Через якусь часину годі було вже пізнати цих досі похмурих і невдоволених воїнів. Пили горлянки п’янливі трунки, смачно чавкотіло на зубах соковите оленяче м’ясо, Для того, аби пригасити непевний спалах співчуття чи жалю, досить було збадьорюючого слова воєводи та кілька ковтків огненного питва. Бо таки правду каже їхній верховода: ситна їжа та пійло веселяще — от і все, що потрібно людині для щастя. А ще — знаття, що все вчинене — і мордування собі подібних, і вбивство — не злочин, не розбій, а необхідність для досягнення високої, все виправдовуючої мети.

Так розмислювали вспокоєні дружинники, перериваючи ті думки та ситну трапезу вигуками прослави своєму верховоді.

— Хай живе наш славний велитель! Многі літа воєводі Гнєзу!

Прихильно кивав Гнєз на ті вигуки, але не зображав уже на обличчі вдаваної веселості. Перебирав у думках події цього неспокійного дня, оглядав підпиле, з лисніючими від топленого жиру обличчями воїнство, і презирлива зверхня усмішка кривила його вуста. Таки справді поділено рід людський надвоє. Є пастухи, як от він, є і стадо. Тупе, покірливе… Вдовольни його найниціші потреби — і піде з одним твоїм покивом на все — на підступ, на злочин… Ще й возноситимуть мудрість твою, коли вселиш віру, що вчинена ними найниціша гнесь — благодійство.

Вже надвечір вирушив загін у зворотну дорогу, залишивши позад себе тліюче пожарище. Чорна пустка лишилася на місці квітучого поселення… Відгупотіли копита. Гнітючу тишу переривало лише надривне скімлення самітного пса, що, прилігши поруч свого господаря, розсіченого ударом меча, тужливо оплакував його, раз по раз злизуючи із землі згустки захололої крові…

— Я привів його, Миловиде, — проказав з порога Гостомисл, пропускаючи повз себе до світлиці високого і худорлявого юнака, вбраного, певно, заради такого випадку у святковий кептар, розшитий багато і барвисто. Бо ж не кожного дня випадає говорити із самим воєводою княжим.