Русичі
Шрифт:
— Мертвий він, — перекинув тіло на спину. — Молодий ще зовсім.
— Це перекинчики, певно, його вбили. Хто б іще на таке зважився, — гарячково зашепотіла Горислава.
— Вони. Мислю, й самі десь неподалік носи ховають.
— Чого б то на нас чекали? — заперечив побратимові Борич. Підніс догори смолоскипа та обвів повільним поглядом вузьку комірчину. Стіни як стіни. Міцні. А більш нічого. От тільки ще ота камінна лава. Лава?.. Він поквапно ступив уперед. Таки так, порохняви на ній нема — усе зметено. І перекошена чомусь. Нагнувшись, приглядався довго, прискіпливо.
— Знайшов! — озвався раптом. — Ось він, лаз потаємного ходу, — торжествуюче вказав на лаву.
Хутко вхопився за край плити, ніби боявся, що хтось йому завадить. Натужним ривком перекинув важкий камінь і видихнув вдоволено.
Чорний отвір постав перед очима надтисьменців.
— Треба б за хлопцями послати. Хтозна, може, там перекинчики переховуються… — подала голос дівчина.
— Перш за все мусимо знати, куди веде той хід, — розважливо проказав Борис. — Може, він нам знадобиться — ворог же за стінами… Ми — туди, Гориславо, а ти збігай і поклич кількох моїх корчинців. Про всяк випадок… — Перевів погляд на побратима. — Залишимо їх тут на варті. Бо під час бою можуть повернутися ті перевертні, та ще й не самі, а з лехітською підмогою.
— Так-так, слава Перунові, що навернув нам таку удачу… А біди б нам не минути, якби не знайшов ти цього лазу… Іди, Гориславо, а ми тим часом спустимося вниз, — вже рішуче проказав Влад та, зачекавши, поки дівчина зникне в отворі навстіж відчинених дверей, ступив на кам’яну плиту і пірнув у чорне провалля. За ним подався й Борич.
Тримаючись за пропахлі пліснявою вологі стіни, що наче видихали зачаєну небезпеку, сторожко ступали по кам’яній вибоїстій підлозі. Жовтий мерехтливий вогник смолоскипа освітлював їм шлях.
Вслухалися напружено у глибоку, аж дзвінку, тишу. І таки недаремною була та осторога, бо, обережно виткнувшись із-за рогу звивистого ходу, Влад раптово сахнувся назад, миттю схилив донизу смолоскипа, аби сховати його світло. Жестом повелів Боричу завмерти на місці. Прислухався довго. Відтак прошепотів самими губами:
— Там… десь за п’ять десятків сажнів — вихід… Тінь якась мигнула… Людина, здається…
І ніби на підтвердження тих слів зашамкотів звіддалека чийсь голос. Обізвався у відповідь інший. Тепер уже не було сумнівів, що десь у темені затаїлося кілька людей.
— Значить, не встигли ще зникнути ті покручі. Таки побачимося наостанок… — Борич міцно стиснув рукоять бартки.
— Глянемо спочатку, скільки їх там, — сказав Влад. При цих словах ткнув смолоскипом у підлогу, пригасив ногою мигливий пломінець.
— Ближче підійдемо, а там видно буде.
Нечутно пробиралися у непроглядній чорноті вперед — туди, де проглядалася бліда пляма виходу. Тамували навіть віддих у грудях, аби дочасно не видати себе.
Всього кілька кроків віддаляло тепер побратимів від ворогів, що спокійно перемовлялися стиха про щось своє. Четверо було їх. Сиділи там, при самому виході із підземелля, втома проступала і у байдужих перемовляннях, і в постатях, знесилено обіпертих на стінку. Одягнуті у кольчуги, воїни, напевно ж, мали й зброю, проте важко було розгледіти у пітьмі мечі чи бартку:.
Хвилини минали. Необхідно було діяти: чи самим спробувати захопити четвірку зрадників, що було нелегко у цій тисняві, а чи зачекати підмогу.
Доки Влад обмислював, на що ж зважитися, лункий дзенькіт змусив темні постаті насторожено заметушитися біля виходу. Борич необережно обіперся об стіну, розминаючи отерплі ноги, та при тому черконув знагла вістрям меча об низький звід ходу. Тої ж миті Влад, зрозумівши, що не можна гайнувати і хвилі, кинувся вперед.
— Стійте! Хто зрушить з місця — дістане стрілу! Зброю — мені до ніг!
Недовго вагалися сковані страхом втікачі. Зворухнулася одна з постатей, і дзенькнула лякливо криця біля ніг молодого посадника. Туди ж полетіло ще три мечі.
— Зв’язати треба, бо ради собі з ними не дамо, — прошепотів на саме вухо побратимові Борич. — Ти звідси слідкуй за ними, а я познімаю пояси та скручу кожному руки. Гадаю, не завадить та осторога.
Він вклав у поножі меча й підійшов до одного з тих, що сидів, обіпершись об стіну. Через якийсь час озвався спокійно і вдоволено:
— З цим — готово.
Підштовхнувши зв’язаного до Влада, Борич схилився над наступним з перекинчиків.
— Двоє їх тільки! Вирвемося! — верескнув раптом той, зі зв’язаними руками, та всією вагою навалився на Влада, прагнучи повалити на землю. Той вигук ніби повернув до життя інших втікачів. Двоє схопилися з Боричем, а ще один ступив у глиб підземелля, де Влад марно намагався вивільнитися з-під супротивника. Хижо зблиснуло у десниці напасника лезо ножа. Все мала вирішити одна-єдина мить…
І раптом з глибини темного коридора з’явилася дівоча постать, стрімко мигнуло вістря меча і увіп’ялось у спину велетневі, що, поваливши Влада на землю, стискав йому горло. Знавісніло стріпуючись усім тілом, той відкинувся назад. Випроставшись, Горислава глянула перед себе і завмерла: над Владом, який усе ще не міг вивільнитися від тіла вбитого, уже нависло лезо ножа другого перебіжчика. І ту ж мить зрозуміла дівчина, що вже не стачить ні сили, ні часу їй спинити змах важкої ворожої руки і залишалося єдине — ступити вперед і на себе прийняти той удар. Залишалося єдине…
І таки ступила той останній крок, власним життям захистивши від смерті своє кохання…
Вбивця одразу ж відіпхнув з-перед себе ту неждану перешкоду, але цієї миті вистачило, аби Влад, струснувши зі спини тіло вбитого, схопився на ноги та рвонув із поножів меча. І коли, гаркнувши щось погрозливе, ворог подався усім тілом вперед, аби вгородити у супротивника скривавлене лезо, на нього вже чекало невидиме в пітьмі наготовлене вістря меча… Лиш хруснула кольчуга та дикий розпачливий скрик зашамкотів відлунням кудись у глиб підземного ходу. Хрипкий вереск обірвався надсадним булькотінням, і вбивця Горислави шугнув у чорну безпросвіть небуття.