Чтение онлайн

Стало тихо-тихо. Нелюди дивились на мене з усіх боків – і чоловіки, і жінки, і дівчата, і музики, і офіціанти з білими обличчями.

"Його найкращого друга зарізали", – пояснив Іван Труш.

"Сочуствую, – потиснув мені руку Єсенін, – ето очєнь тяжело… Ви, навєрноє, теперь боітєсь смєрті?"

Я не встиг нічого відповісти, бо хтось сказав за мене:

"Ви же чіталі сказанія о ґільґамєше, Сєрґєй Алєксанровіч? Наш Алеґ – тєпєрь, как ґільґамєш, послє смєрті сваєґо друґа Енкіду".

"Да, я чітал, – сказав Єсенін і повернувся до Антонича. – А ви?"

Я переклав.

"Я – ні, – сказав Антонич. – Або вже забув".

Той, хто пояснював, сів до нас – міцний сивий чоловік в окулярах і картатому, цілком сучасному піджаку. Якщо вірити Трушу, то цей, виходить, теж шпигун, тільки підглядає за світом людей, видаючи себе за одного з них.

"Мене звати Кирило Мефодійович", – відрекомендувався мені, сідаючи, бо решта його, здається, і так знали. Лахудра сказала, що їй тре’ витерти очі, і зникла.

"Бачите, пане Антоничу, коли вірний побратим Гільгамеша помер, то цей герой ніяк не міг повірити в його смерть, а коли, нарешті, повірив, то злякався смерті". І спитав мене: "Ви теж боїтеся?"

Прийшов звідкись і починає мені казати, чого я боюсь. Я відповів:

"У нього вуха на другий день, після смерті, стали чорні…"

Всі замовкли і трохи так посиділи.

"Я вам допоможу, – встав Кирило Мефодійович. – Ходімо зі мною".

Я запитально глянув на Труша – можна довіряти цьому пану? Труш кивнув – нічого, мовляв, чувак свій, іди, не бійся.

І я пішов.

Кирило Мефодійович відкрив якісь дверцята у вхідному коридорчику, і ми почали спускатися сходами – вниз-вниз-вниз.

"Куди ви мене ведете? – спитав я картату спину. – В пекло?"

"Не нервуйте так, юначе, – лунко озвався він. – До пекла ви ще встигнете і без мене. А зараз ми просто знайдемо одного нелюда, який добре розбирається в житті і в смерті. От ви й запитаєте в нього все, що захочете!"

Ми пройшли підземеллям із дерев'яною стелею – то, напевне, була підлога тої самої кав'ярні, бо дуже вже дошки скрипіли і прогиналися – зверху ж ними ходили все мерці, герої або пам’ятники. За тим підземеллям знов були дверцята у вузенький цегляний коридор.

Зі стелі крапало. Під ногами хлюпало. Я спитав:

"Це каналізація?"

Він, не обертаючись, відповів:

"Ні. Це древні підземні ходи. Вони з’єднують між собою всі будинки у Львові. Просто ніхто цього не знає".

"А навіщо?"

"Навіщо? Не знаю. Така традиція, Ці ходи рились при закладці будь-якого будинку Львова, із самого початку міста. Від часів короля Данила".

"Досі не завалилися?"

"Не всі. Нелюди ними постійно користуються. Особливо вдень".

Я собі уявив, як удень, коли ти, наприклад, ідеш собі до університету на пари, і сонечко тобі світить, і голуби літають і клюють коржика, і туристи фотографуються на тлі статуї Діани – десь там у нетрях міста бродять нелюди по своїх нелюдських справах. Аж здригнувся.

З мокрого ходу ми заходили до підвалів якихось будинків, з підвалів – до тунелів. У підвалах пахло котами, в тунелях – по-різному. Часом нам зустрічались якісь нелюди, деякі підсвічували собі ліхтариками, деякі пробирались потемки, перед деякими йшов слуга і ніс гасову лампу або чадний смолоскип, із якого крапало.

Нарешті вийшли тими переходами у великий зал, де склепіння було – гігантським куполом, по якому світились лампи. Іноді – рядами, іноді – просто так. Дуже високо. Під ногами там шастало. Стін видно не було.

"Прийшли", – сказав Крило Мефодійович.

"Що це таке?"

"Ми під землею, там, де колись було кладовище. Там, нагорі, у звичайному світі – нові вулиці. А під землею – бач – лишилися кості".

Я придивився і побачив, що світяться, справді, не лампи, а кості. Кістяки. Вони лежали в різних позах – скорчені, розкинуті, перевернуті, тільки жоден не по-людськи, не так, як кладуть у труну.

Кістяки світились.

Я хотів запитати, чи вони живі, бо ворушилися. Я задивився на них і не помітив, звідки взявся той карлик.

Невеликий такий чоловік, із бородою, в гострій середньовічній шапці, як то чарівників малюють у дитячих книжках, він ішов до нас, припадаючи на праву ногу, а руки мав занадто великі.

"То до мене?" – махнув своєю ручищею у мій бік, і я від здивування низько йому вклонився.

Карлик лупнув на мене очима, як я кланяюсь, подумав, напевне: "Прийшов якийсь у спортивній куртці – і кланяється". Очі в нього були недобрі.

"Пане Боїме, – сказав Кирило Мефодійович. – Цей юнак – людина… Представтесь, юначе!".

"Олег". – згадав я Лахудрині поради і наголосив на "о". Цей пан Боїм явно або поляк, або якийсь давній українець. Нема чого його дратувати.

"Пане Боїме, – сказав нелюд, що мене привів, застібаючи свій картатий піджак, – я поважаю ваше рішення, після знищення кладовища, ніколи не балакати з людьми, але в цьому випадку тільки ви можете нам допомогти. Цей юнак випадково став причетний до товариства шумерських богів, – пан Боїм здригнувся, – і в результаті – він не може сам вибратися зі свого відчаю. Ви мене розумієте?"

Пан Боїм гмукнув, мовляв, розумію, що ж тут незрозумілого.

"Він пережив смерть близького друга. Прошу вас – можете не балакати. Просто дайте йому відповіді".

Поки Кирило Мефодійович говорив, я трохи вже звик до темряви і побачив: те, що шастає під ногами, – це миші, але не сірі, а різнобарвні і кам'яні.

Такі цікаві мишки – блискучі і дуже прудкі. Що вони їдять, цікаво?

"Добре, пане Карле, – сказав Боїм. – Я відповім йому на три питання. Хто його виведе?"

"Виведе Труш".