Шрифт:
Одержима
Роман у чотирьох історіях
Історія перша
Демон
– Хто має владу над частиною, той має владу над усім. Це основний закон магії.
Курилися пахощі. Щирився череп на парчевій скатерці. Щільно затягнуті штори й рами ледь пропускали рев шумної вулиці. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освітив фотографію: чоловік близько сорока років на тлі БМВ. Машина гарна, власник – ні: хамувата посмішка на круглому гладкому лиці, тонкі губи, маленькі очиці.
– Хто має владу над образом, той має владу над плоттю…
Блиснули в тьмянім світлі леза ножиць. Відокремили людську фігурку від БМВ, від кущів на задньому плані, від неба, бруківки й тротуару; втративши машину, чоловічок став жалюгідним, і навіть хамувата посмішка вилиняла.
– Образ переходить у тінь, тінь розсипається попелом… – пальці з довгими чорними нігтями захопили фігурку й піднесли до вогню. Голова спалахнула першою, і посмішка зникла. Клієнтка, й так бліда, зіщулилась і прикусила губу.
– Не бійся! – таємничий грізний голос на секунду полагіднішав. – Нічого з ним не станеться. Полюбить тебе – і край!
Відьма опустила палаючий папір на блюдце, діждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попіл у формочку. Нахилила свічку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, віск каламутнішав і втрачав прозорість. На столі, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.
– І забуде раб Божий Олександр усіх своїх жінок, – голос підвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тільки рабу Божу Світлану, й очима, й серцем, і тілом, і душею…
Клієнтка аж нахилилася вперед, і стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.
Чорний ніготь підчепив фігурку, пальці не без зусиль вивільнили лялечку з форми. Плавився віск; з окремої грудочки відьма спритно зліпила геніталії. Фігурка виявилася занадто малою для такої пишноти, однак ні відьму, ні клієнтку це не збентежило. Відпавши раз і вдруге, деталь досить-таки косо закріпилась на восковому тілі.
– Зі здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повідомила відьма. – Лікуватимеш.
– Полікую, – клієнтка дрібно закивала.
– І щось печінка його мені не подобається, – довгі пальці покрутили фігурку так і сяк. – А ти!
Клієнтка підстрибнула на стільці.
– Покинь курити! – чорний ніготь викривально вп'явся їй у груди. – Не можна тобі курити!
– Покину, – блідими губами пообіцяла клієнтка.
– А тепер іди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Гроші залиши на порозі!
– А… – тихо пискнула клієнтка.
– Двісті баксів. Залишиш більше – здійсниться скоріше.
– Д-дякую… – клієнтка зісковзнула зі стільця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли мені ждати?
– Він тобі зателефонує. Сама не набивайся. Приїде до тебе, у ноги впаде.
Застрягши між надією та сумнівом, тітка ніяк не могла піти; стіл, накритий церковною парчею, раптом дрібно затрясся, наче кришка на киплячій каструлі. Клієнтка позадкувала.
– Бачу!
Тремтлива рука випустила довгий палець із чорним нігтем, ніготь вказав у куток – у півморок:
– Бачу! Он він!
Клієнтка метнулася до виходу. Через частку секунди від неї лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не зміг до решти вбити навіть дух ладану. Стіл іще якийсь час дрижав, зловісно й моторошно, потім відьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхідні двері; відьма потяглася так, що з'їхали до ліктів рукава широкої білої хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свічку. Розсунула штори, впускаючи до кімнати світло, відчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-під парчі відро й струсила в нього обрізки фотографії, дрібне сміття та воскову лялечку з величезним членом.
У тому самому під'їзді обладнала собі офіс повна жінка-нотаріус; працювала вона багато й заробляла, здається, непогано. І сестра в неї була приватним нотаріусом, і дочка нотаріусом; в Ірини не було сестер, зате її бабусю цілком серйозно вважали відьмою.
На килимку перед дверима лежали дві стодоларові купюри, вісники удачі. Ірина прискіпливо оглянула кожну, понюхала – гроші були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми із запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та ціла валіза, як у кіно!
Посеред кухні сиділа за ноутбуком Віка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер і начальник відділу кадрів в одній особі. Худорлява й завжди трохи здивована, Віка нагадувала ящірку-черницю (чернечого вигляду надавала їй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самі брови). Розклавши на столі чорні широкі рукава, Віка стукала по клавішах, але не зависала «Вконтакті», як можна було подумати, а саме працювала. Відкривши «Великий сайт Відьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповідь урятованої клієнтки.
Клацання миші – повідомлення пішло на сайт; Віка прийняла в Ірини гроші, записала двісті баксів до крихітного прибутково-видаткового блокнота, потім розкрила органайзер:
– Буде ще одна через півгодини. Сьогодні гарний день.
Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Віка залишила пост перед комп'ютером і вийшла до кімнати; відпрацьованими рухами, як боєць, що звично розбирає й збирає гвинтівку, поміняла свічку у свічнику, витрусила скатертину, протерла ганчіркою череп на столі, поміняла на блюдцях кавового кольору пірамідки.