Чтение онлайн

Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям...

Щойно мати закінчила розмову з вітрами, як біля воріт невдоволено обізвалася качка, а від воріт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матір.

– Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?

– Помовч!
– підняла руку мати.
– Ще, гляди, почує.

– Хай чує, скупердяга.

І от, наступаючи на власну тінь, біля клуні з'являється дядько Володимир; досі він, як міг, обминав тата - все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрічалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачі-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" і на бісову дорожнечу, яка останню копійку витрушує з самої душі.

Натоптаний м'ясом, здоров'ям і підозріливістю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув наші статки, що настовбурчились на току, і невиразно сказав:

– Хе.

– Еге ж, еге ж, - підтримав розмову тато і націлив на дядечка просмішку.

– Що?
– спантеличився той.

– Те саме, а чого ж, коли так, а не інакше, - розглядаючи гостя, безневинно відповів тато.

Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлішали дрібні чоловічки: він сам не вмів жартувати і люто ненавидів чиїсь жарти, бо все підозрював, що вони чи так, чи сяк в'їдаються в нього.

– Ви насмішечки назбируєте, Панасе?

– Ні, вони чогось самі родять у мені, - відразу ж відповів тато.

Але й дядечко не залишився в боргу:

– Краще б у вас копійка родила!

Батько оцінив дотепне слово, і під вусом його насочилась хитринка :

– Де вже тій копійці взятися у бідних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

Це дядькові дуже припало до серця, і він знову сказав:

– Хе.

Тато намірився щось відповісти, але матір прошила його невдоволеним поглядом і поставила посеред клуні дубовий, з темними очима ослінчик. Дядько Володимир закрив ці очі рукою, поторгав і, впевнившись, що ні ослін, ні тік не скаверзують, так розсівся, ніби в його міжкоління мали поставити маслобійку.

Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але ні дядечко, ні батько не палили гордого зілля, яке не вклонилось навіть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матір, - мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матері ворухнувся докір чоловікові і посмішка дядькові:

– Що, Володимире, поробляє ваша Марійка?

– А що їй робити? Все товчеться між хатою і клунею, наче Марко Проклятий у пеклі.

Дядечко й не помітив, яку сказав правду: його забитий живністю двір і задвірок справді були схожі на філіал пекла, де не стихало недорізане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свині мають самі себе прохарчувати. Через це їхні одичалі вепри як могли обгризали жолоби й двері, підривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужі городи або полювали на курей, качок і гусят. Сало ніколи не трималося на кістках цих піратів, не вбирались вони і в м'ясо, зате щетину мали, неначе дріт, - шевці не могли нахвалитися нею.

– Добре, що є біля чого товктися, - гасить посмішку мати.

– Та що там доброго? Нема тепер добра ні від сонця, ні від місяця, - сідлає дядечко свого незмінного коня.
– От ви думаєте, що у мене свині? А це не свині - сама ідолова порода: одні кості й виск зашиті в шкуру. Через їхній вереск, повірте, світ мені немилий став, бо і вночі спати не дають.

– А ви хоча б на ніч їх трохи підгодовували, - вставляє батько слівце і одразу ж прикладає кулака до уст.

– Ви за чимсь, Володимире, прийшли?
– не випускає мати клубка розмови.

– Діло до вас є, Ганно, не таке й велике, але діло, - впівголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матір, то на батька.

Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потім я теж приплющую очі й так само починаю дивитись на дядечка, як він дивиться на батьків. Тепер неспокійні брови і великі випнуті повіки дядечка більшають, стають зовсім схожими на равликів, що виглянули із своїх хаток.

– Яке ж у вас діло?
– допитується мати.

– Оце ж ви отримали яку не є, але свою дідизну, свою пайку, - дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червінці, видобуває з себе слова.

Від цієї мови батько насторожується, а в матері сполохано прокидається надія: а раптом дядько Володимир роздобриться і позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогодні, переказували, він бідкався на людях, що ми лишились без хати.

– Скільки тієї дідизни-одна клуня з чотирма вітрами, - зітхнула мати.

Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.

– Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була.
– На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою.
– Та все в руці божій.

– І в своїх руках, - не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.

– І це суща правда, - погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях.
– Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь, і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша...

Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.

"А що я тобі казав?" - очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:

– Це ж яка ваша груша?

– А у вас їх скільки в городі?
– теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка.
– Ось ця.

– Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша?
– витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.