Чтение онлайн

Синиця заявив, що помирати на голодне черево не збирається, і розгорнув свій пакет з їжею. На кожного була пляшка горілки.

Хакке майже не доторкнувся до їжі, але, тримаючи пляшку в руці, часто надпивав потрошку з шийки.

Синиця їв і пив смачно. Він швидко захмелів, став балакучий. Підкидаючи на долоні ампулку з отрутою, промовив, ніжно на неї поглядаючи:

— Кажуть, мить: раз — і готовий.

— Хто каже? — спитав Вайс. — Ті, хто пробував?

— Правильно, — зареготав Синиця. Потім спитав з надією: — Все ж таки хімія, а ви, німці, в ній великі майстри, не те що ми, сиволапі. — Зітхнув: — Ех, Росія! — Дмухнув на другу долоню: — Була — й немає. — Поскаржився: — А я все ж таки хухрик.

Вайс запитав:

— Хухрик? Це що по-російськи?

— Так… — сказав засмучено Синиця. — Як оті, хто самі себе обмахльовують, а інших не вміють. Не бійсь, ті, що розумніші, сидять собі в Берліні на засіданнях і вигадують контрреволюції, а простих, таких, як я оце, шпурляють, наче сміття з балкона на голови перехожих.

— Вам це не подобається?

— Ні, чому ж! — насторожився Синиця. — У кожного своя доля.

Хакке явно зневажав Синицю, невдоволений, очевидно, тим, що цього росіянина пославили з ним немовби врівні. Він сказав довірливо Вайсу:

— Я гадаю, що цей тип повинен бути тільки нашим носильником.

Вайс кивнув. Знову ковтнувши з пляшки, Хакке пробурмотів роздратовано:

— Я гадаю, мою кандидатуру обрав пан ротмістр тому, що я поінформував партію про деякі його надзвичайно розв'язні погляди.

— І що ж? — спитав Вайс.

Почервонівши, Хакке відповів розлючено:

— Мені дали якнайсуворіше зрозуміти, що пани, такі, як Герд, просто недосяжні. І ми, наці, зобов'язані їм, а не вони нам. Як це вам подобається?

— Наскільки я пам'ятаю, — суворо сказав Вайс, — усі найбільші промисловці і фінансисти підтримали фюрера на самому початку його шляху, про що я вам не рекомендував би забувати.

— Так, — згодився Хакке, — це вірно. Але я проливав кров за фюрера.

— Авжеж, тільки не на фронті й не свою.

Хакке замислився, потім сказав ображено:

— З гестапівцями так не поводяться, як зі мною, їх не посилають на такі завдання, вони працюють у тилу…

— Чому ж на вашу долю випало таке?

Хакке знову приклався до пляшки, ще більше почервонів, закашлявся, витер рота долонею і прошепотів, дихнувши Вайсу в обличчя перегаром:

— А тому, що я, як і багато інших ветеранів руху, забагато знаю про дещо таке… Тому ось, — Хакке поплескав себе по спині, де, як горб, стирчав парашут, — менше свідків. Людвіг Рем попереджував нас, що фюрер піде за наш рахунок на угоду. От і вийшло, — він скривив рота, — пан Герд — фігура. А я, старий ветеран, наці, — в цього фабриканта під каблуком… І фюрер теж?

— Пане Хакке, — осудливо мовив Вайс, — я не бажаю слухати ваші розмірковування.

Хакке відкинувся до стінки кабіни, уважно й довго дивився на Вайса, потім сказав зовсім тверезим тоном:

— Це не мої розмірковування.

— А чиї ж?

— А ти як думаєш, — грубо заявив Хакке, — мені байдуже, з ким я працюватиму? Ні, хлопче, не байдуже. Я тебе промацав. Зрозумів?

— І що ж?

— А нічого, — сказав Хакке. — Нічого. Зійдеш за ангелочка. Тільки от, думаю, радянські тебе враз відгадають.

— Чому?

— Надто вже ти німець, з тих, кому ще в гітлерюгенді втовкмачували, яким має бути німець.

— Авжеж, я такий, — з гордістю згодився Вайс.

— Але ніхто не знатиме, що ти із зашморгом на шиї захочеш прогорлати «хайль Гітлер!». Ніхто.

— А ти де в цей час будеш? — спитав Вайс. Попередив: — Ветеран! Запам'ятай: злякаєшся, я тебе зразу ж до твого Рема відправлю…

— Правильно, — мовив Хакке. — Правильно кажеш, командире. Справжні слова, — і простягнув руку.

Але Вайс не подав своєї. Сказав холодно:

— Гаразд, побачимо, який ти там будеш.

— Теж правильно. — І Хакке, задоволено всміхаючись, заявив: — Міцний ти хлопець — саме такий, які нам потрібні.

І, слухаючи Хакке й розмовляючи з ним, Йоганн невпинно думав, чим викликане рішення «штабу Валі» закинути його в тил. Він засік час зльоту, за його розрахунками, літак уже мав би проминути лінію фронту і летіти над радянською територією. Але мотори чомусь працюють на однаковому режимі, і немає розслабляючого відчуття висоти. Вайс знав, що за інструкцією літаку належить брати над територією противника стелю від 4 тисяч до 6 тисяч метрів і кабіну споряджено кисневими апаратами. Дивно.

Потім він думав про те, що йому доведеться зразу ж заволодіти рацією Хакке. Треба попередити Центр про небезпеку, яку являє зараз група, куди входить Гвіздок, а також сповістити, де він приземлився. Але як заволодіти рацією? Застосувати зброю?

Він може пристрелити і Хакке, і Синицю ще в повітрі, коли ті висітимуть під ним на парашутах: адже він стрибає останнім. Але тоді безповоротно, назавжди загине Йоганн Вайс. Залишиться тільки Олександр Бєлов, який, по суті, згубив єфрейтора абверу Вайса, безцінну людину. А його обов'язок — врятувати Вайса, зберегти Вайса й повернути Вайса туди, де він має зараз бути. А як тоді одвернути злочинства групи, де Гвіздок опинився блокованим агентами школи «Зет»? Заодно з ним тільки двоє — він встиг привернути на свій бік двох і в свій час сповістити про це Йоганна.

До кабіни зайшов другий пілот і наказав готуватися.

Парашути були напівавтоматичної дії: шпильку кришки смикає не парашутист, а канатик, прикріплений до літака. Над люком для скидання протягнутий сталевий трос, а на кришці парашута вкладено змійкою канатик довжиною 8-10 метрів з карабіном на кінці.

Перед стрибком частина канатика відпускається, карабін защіпається на тросі, і розвідник вниз головою сповзає по жолобоподібному люку.

Ніякого спеціального парашутного тренування, навіть пояснень, як треба стрибати, курсантам не дається. Попереджують лише, що, приземляючись, ноги треба тримати разом, а падати на бік.