Чтение онлайн

— Тебе вчили так відповідати мені? — сердито спитав Джо.

— Гаразд, — примирливо мовив Вайс. — Зараз я вам усе навпрямки: росіяни запевняють, що вони першими простягнуть вам руки на Ельбі.

— Через ваші голови?

— Через наші трупи.

— Значить, будете битися з ними до останнього солдата?

— До останнього німця. Так сказав фюрер.

— Як росіяни оцінюють відсутність другого фронту?

— Вони кажуть, що він уже є. Вони тепер називають другим фронтом партизанський рух та рух Опору в європейських країнах.

— Значить, якщо дехто не поспішить, росіяни покладатимуться тільки на цей «другий фронт?»

— Принаймні вони так його називають.

— Дуже цікаво, хлопче! Ну і що з того вийде?

— Спитайте Рузвельта.

— Я питаю тебе, німця!

— Тоді просіть, щоб вас прийняв фюрер — він перший німець імперії.

— На нашій біржі він вже не котирується.

— Фюрер готує вермахт до нового наступу, і тоді ви інакше заговорите.

— Я не з тих, хто грає на підвищення його акцій.

— А такі у вас є?

— Були… Але якого дідька ти ставиш мені запитання?

— Тільки з чемності, — відповів Вайс, — щоб підтримати розмову.

— Ну, тоді шквар, — погодився Джо.

— Вашого боса ми чекатимемо у Вандліці?

— Як призначено. — І Джо зразу-таки здивовано спитав: — А хто тобі сказав, що я супроводжую боса?

Йоганнові ніхто цього не казав. Просто він зрозумів, що Джо — не та людина, яку могли б чекати в Хоенліхені. Навіть визначним есесівцям потрібна була особлива одноразова перепустка, щоб дістатися туди. Вся зона навколо Хоенліхену вважалась забороненою. Вайс впевнився у справедливості свого припущення, коли намацав ліктем ручку пістолета-автомата під пахвою Джо: людина з великими повноваженнями не стала б тримати при собі зброю. Вайс не відповів на запитання Джо, а сказав:

— Нічого, коли-небудь сам станеш босом. Це у вас в Америці робиться швидко.

— Аякже! — вигукнув Джо. — Я вже двічі валявся поранений у госпіталі після таких подорожей. — Він, мабуть, зразу ж примирився з тим, що Вайс вгадав його посаду, і, вже не криючись, відверто пожалівся: — Хіба можна в таких умовах відповідати за безпеку боса?

— Не варто турбуватися, — заспокоїв його Вайс. — Про боса ми подбаємо не гірше, ніж усі ваші служби, разом узяті.

— Тому мені й обіцяли такого хлопця, як ти, — сказав Джо, — з абверу, а не з гестапо.

— У вас вважають, що абвер працює краще?

— Ні, просто бос не хоче, щоб за його безпеку відповідало гестапо. Бути під охороною воєнного розвідника далеко почесніше, ніж під охороною гестапівця. З політичних міркувань бос не бажає знатися з цією фірмою. Зв'язок з гестапо може пошкодити йому дома. Прості виборці рішуче настроєні проти Гітлера, націстів, гестапівців ти всяких ваших фашистів. Вони платять податки, вони служать в армії, — доводиться зважати на них.

— Атож, — промовив Вайс. — Мабуть, бос так любить своїх виборців, що приїхав просити не дуже скубати їх на Західному фронті.

— Пильнуй краще свою власну голову! — розсердився Джо. Кинув ущипливо: — Від наших «літаючих фортець» під каскою не сховаєшся.

— Ну, воювати ми таки вас навчимо, — усміхнувся Вайс.

— А вас росіяни відучать!

— Правильно, — погодився Вайс. — Тож-то ви боїтесь, щоб росіяни не вийшли до Ла-Маншу раніше за вас.

— Чого це ти таке вигадав?

— А отого: хочете відбутися сепаратним договором.

— Не так це все просто, хлопче…

— Звичайно, не просто, — знову погодився Вайс. — Через це вам з босом і доводиться більше боятися тут Рузвельтових агентів, аніж гестапо.

У містечку Вандліці Вайс звернув наліво вузенькою вуличкою, зарослою бузком, і зупинився біля ресторану «Амзее».

Призначений для них столик був уже накритий.

Під час сніданку Йоганн більше мовчав, зате Джо говорив не змовкаючи. Офіціант, як видно було з його уважного, зосередженого обличчя, старався запам'ятати кожне слово Джо, яке йому вдавалося почути. Персонал, що обслуговував відвідувачів у ресторані, складався із співробітників гестапо.

Шлях до Хоенліхену майже поспіль ішов лісом. Тут були мисливські угіддя, і молоді олені кілька разів перебігали дорогу перед машиною.

Джо незабаром заснув. Шосе було безлюдне, проте Вайс не перевищував вказаної йому швидкості. Біля Серсдньо-німецького каналу їх випередили, шалено промчавшись, машини з броньованими шибками синюватого відтінку.

Охоронники біля ґратчастої залізної брами не питали документів: вони мали фотографії Вайса і Джо.

Хоенліхен, ця секретна цитадель Генріха Гіммлера, мав вигляд звичайного багатого маєтку. Оранжереї, глибокий, чистий ставок, величезний гараж. Серед густих дерев будинок з високими черепичними покрівлями, терасами, балконами. Спокій, тиша.

Дуже ввічливий чоловік у цивільному взяв чемодан і повів Джо доріжкою, вистеленою кам'яними плитами, до невеликого двоповерхового флігеля, а Вайсові вказав очима на приміщення, призначене, мабуть, для охорони. Там Вайса зустрів есесівець, провів в одну з кімнат і сказав, щоб Вайс чекав тут дальших розпоряджень.

На другий ранок Вайсові було наказано відвезти Джо в концентраційний табір Равенсбрук за тридцять кілометрів од Хоенліхену і там виконати всі бажання американця. Потім доставити Джо в Берлін і показати все, що він схоче побачити, а тоді відвезти на аеродром.

Власне, в самий табір Джо допуску не одержав. Комендант прийняв його в канцелярії, де сиділо кілька огрядних жінок у смугастих халатах в'язнів. Вайс зразу збагнув, що це переодягнені німкені-наглядачки.

Джо сфотографував їх і поставив їм кілька запитань, а відповів йому комендант. Та коли Джо вийшов з канцелярії і попрямував до машини, у ворота табору ввійшла невелика партія в'язнів. Джо пожвавішав і сказав комендантові, що їх він також хоче сфотографувати.

Комендант категорично заборонив йому це, тоді Джо запропонував, посміхаючись: