Чтение онлайн

Ось Вайс помітив, що Штейнгліц задивився на сільську дівчину, яка високо підняла спідницю, переходячи через калюжу, і — будь ласка — уповільнив хід машини. Ні, він надзвичайно чутливо розуміє свого хазяїна. Добре, що його не вбили. Треба зробити йому щось приємне. І Штейнгліц сказав:

— Тут для нижчих чинів уже є будинок з дівками. Ордер на відвідування — у відділі обслуговування.

— Дякую вам, пане майор! — широко всміхнувся Вайс. Коли б тільки майор знав, як зрадів Йоганн цій несподіваній ласці!

Виходить, коли настане потрібний момент, буде привід відлучитися, щоб обстежити нове розташування, таке саме таємниче, як і те, попереднє, де Вайс тик довго пробув на становищі в'язня.

Майор Штейнгліц невтомно гасав навколо Варшави, старанно обстежуючи поміщицькі садиби, замки, вілли, фольварки, і робив це так прискіпливо, з такою зацікавленістю, нібито наглядав маєток для себе.

Тепер у ці поїздки майор брав з собою колишнього ротмістра польської охранки Душкевича. Панові Душкевичу було вже далеко за п'ятдесят, але він дуже пильнував себе. Рідке волосся, розчесане на прямий проділ, пофарбоване, брови висмикані в стрілку, як у жінки, запалена від частого бриття шкіра припудрена.

Обрезкла синюшна фізіономія і великий живіт, що звисав між розкарякуватих ніг, не псували доспи, солідного вигляду у його добротному англійському пальті і чорному котелку. І тримався він з німецьким офіцером солідно, без запобігань. Він навіть сказав Штейнгліцу з докором:

— Гер майор, смію вас запевнити: до останнього часу ми не втрачали розумної надії, що разом з вами, разом з великою Німеччиною ми покінчимо з більшовиками, та, на жаль…

Штейнгліц, дивлячись у вікно, спитав:

— Як це називалося раніше?

— Варшавське воєводство, гер майор.

— Ні, вся оця країна?

Пан Душкевич побагровів.

Майор зазирнув прозорими, крижаними очима у випуклі, тютюнового кольору очі Душкевича, порадив:

— Я б не рекомендував вам обтяжувати пам'ять старовинними спогадами: це може шкідливо відбитися на здоров'ї.

— Багаторічний досвід боротьби з комуністами дає змогу думати, що саме тепер моєму здоров'ю нічого не загрожує, — з гідністю відповів пан Душкевич.

Штейнгліц змовчав.

Душкевич возив з собою карту околиць Варшави, тримав її на товстих колінах, і, коли треба було, чіпляв на носа пенсне із золотим ланцюжком на завушній дужці, і, як кожна далекозора людина, гордовито відхилившись, розглядав карту, і в ці хвилини скидався на заслуженого професора.

Одного разу він сказав глибокодумно:

— Я людина освічена, майже закінчив гімназію, працював з інтелігенцією і, як знавець, смію дещо запропонувати. Публічні страти, звичайно, ефективні, однак вони роблять польську інтелігенцію надміру популярною в народі. Смію рекомендувати власний досвід. Я брав групу політичних і випускав на волю найвиднішого з них. Через якийсь час підсаджував до тих, що лишилися, свого, і він сповіщав в'язнів, що той, звільнений, — зрадник. І не перешкоджав їм інформувати про це свою організацію. Спосіб цілком результативний.

— Старе як світ, а втім, зверніться до капітана фон Дітріха. Його це може зацікавити.

— Пане майор, ви, колего, розумієте, як це забезпечує свободу маневру?

— Та коли маневр не вдасться, ми вас, мабуть, повісимо.

— Ні, пане майор, — твердо сказав Душкевич. — Ви мене не повісите. Це буде нерозумно…

Управитель баронеси Корф не дозволив Штейнгліцу без її відома оглядати маєток. Не дозволила цього й сама баронеса. Вона вийшла на ганок у жакеті з чорнобурок і в простих брудних чоботях. Не випускаючи з рота сигарети, астматично задихаючись і кашляючи, баронеса дуже милостиво, як із давнім знайомим, поздоровкалася з Йоганном. На пана Душкевича вона й не глянула, а Штейнгліца спитала єхидно, на якому він грає інструменті. І коли Штейнгліц сердито відповів, що він не музикант, а офіцер абверу, баронеса обірвала його:

— Пан Канаріс у моєму салоні користувався успіхом, граючи на флейті, а пан Гейдріх грав на скрипці. І якщо ви не музикант, вам тут робити нічого. — Але одразу змилосердилася й наказала управителеві, щоб він запросив панів поснідати в нього у флігелі.

Під час сніданку управитель сказав Штейнгліцу, що баронеса просить його допомогти їй влаштувати невеличкий концтабір для тих військовополонених, які працюють у маєтку. Це дисциплінувало б їх, до того ж табірний раціон харчування економічніший.

Штейнгліц образився, відсунув тарілку, сказав, що це не входить у його обов'язки. Але так чи інакше баронеса могла б звернутися до нього сама, а не через посередника.

Управитель зауважив:

— Баронеса гадала, що серцю німецького солдата близькі три заповіді фюрера. — Загинаючи чистенькі старечі пальці, перелічив: — Онімечування, виселення, винищення. — Звів очі, мовив багатозначно: — Крім усього, за згаданий благоустрій баронеса згодна внести від сорока до п'ятдесяти п'яти марок з кожної голови!

— Дуже шкодую, — сказав Штейнгліц, — але не маю можливості допомогти баронесі. — І він підвівся з-за столу.

Управитель, не встаючи, попрощався з ним, недбало кивнувши головою.

Та він помилився в Штейнгліці. Майора не купиш так дешево. Йому доводилося, виконуючи завдання, вбивати і викрадати людей — це була його робота. Проте коли вбивство не маскувалося грабунком, він ніколи не забирав ніяких цінностей. І викрадена людина так само це могла його власкавити благанням про своїх дітей, як і спокусити грішми. Штейнгліц вважав, що його непідкупність коштує дорого, що колись він одержить за неї сповна, і не дозволяв собі розмінюватися на дрібниці. Ось і тепер він вирішив показати, як ображений тим, що йому запропонували хабар.

Дивлячись на управителя холодними, риб'ячими очима, Штейнгліц раптом наказав різко:

— Встати!

Управитель скорився. Майор підняв руку:

— Сісти! Встати!

Старечі коліна управителя тремтіли, але він старанно виконував накази, ловлячи, як риба, ротом повітря.

— Швидко. Ще швидше, — командував Штейнгліц. І коли управитель упав, знеможений, майор пішов до машини, сів і задоволено відкинувся на сидінні, витягнувши навскоси сухі довгі ноги в блискучих чоботях з високими задниками.