Чтение онлайн

Коломієць застиг перед цим прапором, перед цим оживленим серцем, і сотні думок вирувало в його запальній студентській голові. Це були думки про людину. Про її життя. Про її смерть. Про її геніальність.

Та не тільки препароване серце вражало вас, коли ви заходили до центрального залу трансплантаційного відділу. Коли, спромігшися нарешті одірвати погляд від оживленого серця, ви кидали ним по цілій кімнаті, то стільки незвичайного і надзвичайного било вам в очі, що ви застигали, вражені й захоплені.

Довкола цілого залу понад дверима та в простінках між ними, між одвірками та стелею, нависали неширокі й невисокі шафи. Їх було з два десятки, і вони висіли щільно одна коло одної, так що разом всі складали щось подібне до невеличких, забраних склом, антресолей довкола цілої кімнати. Їхні рами були оббиті деревом і вифарбувані в біле, як і все тут, але в середині шафи блищали ясними нікельованими поверхнями внутрішніх стінок. Термометри в першій шибці кожної шафи показували температуру. Ця температура була різна в кожній шафі, але майже скрізь нижча від нуля. Тут, у залі, було тепло, там, за склом шаф, підтримувався мороз. Трубки з сухим вимороженим повітрям проходили по стіні попід шафами. Вони входили до кожної шафи через регулятор з краном біля термометра.

Ці шафи не були порожні. В них стояли банки. Банки і банки. Прозорі скляні банки звичайного безколірного скла і різного розміру. По вінця були вони налиті прозорою, трохи мутнуватою, незамерзлою навіть там, де стовпчик ртуті в термометрі показував нижче від нуля, рідиною. І в цій рідині лежали різні на перший погляд чудні й безформні шматки. Проте варто було придивитися трохи уважніше, і ці дивовижні безформні шматки набирали зовсім виразної і конкретної форми. Але дивовижність їхня від того тільки збільшувалася.

Ось у першій від дверей шафі, на трьох її поличках, стояли три чи чотири десятки зовсім невеличких, трохи більших від чайної склянки, баночок. І в кожній з тих баночок, у прозорій і мутнявій рідині, плавало звичайне людське око. Ні, не звичайне! Звичайне людське око повинно бути на обличчі, під бровою і між повік. Воно повинне бути примружене — довгасте і мінливе. А тут око було в банці, в рідині, не довгасте, а кругле, немов куля, з невеличкою пригорбинкою попереду, там, де матовість білка поступалася для яскравого райдужного кругляка зіниці. І воно було непорушне, це око, а райдужна яскравість зіниці була примеркла, безбарвна й мутнява. Позаду ока, як хвіст у комети, звисали нитки судин, нервів і зв’язок.

Коломієць прикипів своїми живими й меткими очима до цих мертвих очей у банках. Яких тут тільки не було! І карі, і блакитні, і чорні, і руді, і зеленуваті, немов нелюдські, і сірі, і сині. От двоє синіх з великими-великими зіницями очей. Якій прекрасній дівчині мали вони належати за життя! Тепер вони мертві — і дівчина, і її прекрасні очі.

І Коломійцеві зробилося сумно й журно…

Гей, не журися, Коломійцю! Власниця цих очей, прекрасна дівчина, справді вмерла. Хвороба чи нещасний випадок зламали її. Смерть дужча за людину. Але от залишилися від дівчини її красиві очі в цій банці з рідиною, і вони — ці очі — не вмерли. Так, так, вони живі, їх тільки приспано. Їх препаровано і захолоджено. Прийде час, трапиться нове нещастя, нова хвороба, нова загроза смерті. Друга, нова дівчина втратить свої очі. Але вона не буде сліпа. Її привезуть сюди, покладуть на операційний стіл, виріжуть і викинуть її власні попсовані очі і натомість вправлять ці, розморозивши й віджививши їх. Отже, вони живі. І вони дадуть життя іншій людині, якій загрожує смерть. Бо наука дужча від смерті.

Не журися ж, Коломійцю! Наука дужча від смерті, і ти служитимеш саме їй — безсмертній науці!

Коломієць завмер перед вітриною з очима в банках, і його власні, живі очі зволожились. Він був зворушений.

Його приятель і старший товариш Думбадзе стояв поруч із ним і пояснював йому спосіб трансплантації ока. Інститут робив тільки перші експериментальні спроби виймати око з трупа і прирощувати його живій людині. Це була надзвичайна, виключна щодо трудності й відповідальності робота із зшиванням судин та нервів. Вона вдавалася ще далеко не щоразу.

Потім Коломієць оглянув інші щафи. В них по банках було розкладено розтятих на частини й препарованих померлих людей. Ось лежали пачки відтятих людських пальців. Їх проектувалося прирощувати замість утрачених — на вибір, — котрого треба з п’ятьох. Он цілими купами лежали різні суглоби із сув’язками — наколінки, налікотники, стегна, хребці, атлантики тощо. Їх давно вже приточують і прирощують замість розтрощених чи з’їдених туберкульозом.

Але найбільше було різних внутрішніх органів. Печінки. Нирки. Матки. Селезінки. Шлунки. Кишки. Яєчка. Сечові міхури. А он у великих скляних ваннах згорнені й скручені, півпрозорі, бо знекровлені, цілі згортки шкіряних покровів. Он людський мозок. Тут було все. Ціла людина, розрізана на частини.

В трансплантаційному відділі ніщо не пропадало марно. Кожний здоровий труп, якщо він був трупом невідомої, без рідних, людини, розтинався і препарувався. Препарувалися й ті органи, які наука хірургії вже вміла прирощувати живій людині. Препарувалися й ті органи, які мистецтво оперування ще не вміло приростити. Перші чекали на хворого, на людину, якій хвороба чи нещасний випадок зіпсували її живий орган. Їй прирощували оживлений з трупа. Другі — потрапляли до лабораторії. Там хірурги експериментували з ними, вивчали їх, добирали способу приростити їх живій людині. І поступово такі способи добиралися.

Надзвичайний був цей головний зал трансплантаційного відділу! Люди лежали тут розрубані на частини по банках, по поличках, за склом у шафі. Але це не був морг. Це не був музей. За склом шаф, на поличках, по банках лежали не мертві експонати, а живі людські органи. Живі люди! Мертвий, труп розтинався на частини, і кожна його частина починала знову жити. І коли відживити померлу людину і повернути їй життя наука медицини ще не навчилася, то відживляти окремий орган мертвого тіла й повернути йому життя в організмі іншої живої людини наука медицини вже вміє. Сама смерть тут здовжує життя. Людина вмирає і, віддаючи свої мертві органи іншим людям, здовжує їм життя.

Прекрасно жити на світі й бути хірургом!

Так вирішив Коломієць.

І він поспішив висловити це своєму приятелеві і старшому товаришеві, молодому хірургові Думбадзе. Він висловив це йому в найпатетичніших висловах свого молодечого захоплення.

— О, так! — охоче відгукнувся Думбадзе.

– І я буду хірургом! Я вибираю собі цю спеціалізацію!

— Неодмінно!

— До чорта ж терапію! Які мізерні поруч хірургії усі інші галузі медицини! Вони ж нічого не можуть!