Чтение онлайн

Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком — начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.

— Ось тут я й живу…

Анна-Марiя входить у широкий довгий коридор, що закiнчується холом. У ньому стоїть шкiряна канапа, круглий стiл, кiлька череватих крiсел на гнутих нiжках. Iз холу ведуть троє дверей, однi з яких вiдчиненi в простору кухню.

— Влаштовуйся, — каже мама. — Я приготую тости й каву.

Анна-Марiя пiдходить до вiкна. Уздовж широкої вулицi тече рiчка, закована в ґратичасту огорожу, по обидва боки брукiвки припарковано автомобiлi. Перехожих майже немає. Тiльки парочка закоханих кидає крихти хлiба нахабним голубам.

Мама повертається, ставить на стiл тацю з гарячими бутербродами й кавником. Проте Аннi-Марiї зовсiм не хочеться їсти.

— Як ти живеш? — iз побоюванням запитує вона. — Чому ти поїхала? Я так мало знаю про тебе…

— Менi хотiлося щось змiнити у своєму життi, — зiтхає мама. — Просто з'явилася нагода… Тебе я не могла взяти iз собою. Адже не була впевнена, що роблю правильно.

— А тепер?

Мама дiстає з шафки велику коробку iз цигарками, клацає запальничкою.

— Ти що, куриш? — Анна-Марiя ловить себе на думцi, що зовсiм не пам'ятає i соромиться її.

— Так, iнодi… А ти?

Дивно, що можна ось так сидiти, не вiдчуваючи нi родинних почуттiв, нi рiзницi у вiцi. Дивно… I трiшки боляче.

— Я — нi. Ти одружена?

— Була. Я просто хотiла виїхати, розумiєш? Це замiжжя подарувало менi Париж i вiдняло тебе.

— Отже, на протилежнiй чашi терезiв лежав Париж… — задумливо промовляє Анна-Марiя.

— Не тiльки. Багато чого лежало… Наприклад — воля, можливо — мрiя… Я знаю, ти зрозумiєш мене коли-небудь… Потiм…

— Не сказала б, що ти виглядаєш щасливою…

— Я зараз просто схвильована. Хоча, можливо, ти маєш рацiю. Ми всюди лишаємося сам на сам iз собою, незалежно вiд того, де перебуваємо. Та перш нiж це зрозумiти, потрiбно зробити поворот. Але лiнiя життя — вона завжди пряма. Це тiльки здається, що ти розвертаєшся на всi сто вiсiмдесят. Насправдi ця лiнiя така широка i простора, що «крутий поворот» ми робимо посеред неї.

— Як же зробити справжнiй поворот? Як переступити межу цiєї лiнiї?

— А навiщо? — вона струсила попiл у важку кришталеву попiльницю.

— Але ж iти по нiй i знати, що нiколи не побачиш нiчого iншого — це жахливо! Все одноманiтно й передбачувано… Iнодi вiд цього просто хочеться вити…

— I тобi теж?… — вона знову взяла сигарету. — У тому-то й рiч, що ще нiкому не вдавалося вийти за межi СВОЄЇ лiнiї. Є щасливчики, швидше за все, це люди ненормальнi чи зупиненi в розвитку, яким дано хоча б пiдiйти до краю, намацати замаскований вихiд i навiть вирватися назовнi. Проте й вони все одно повертаються…

В Анни-Марiї перехопило подих:

— Ти говориш про Дверi?

— Якi дверi?

— Ну, тi, через якi я потрапила до тебе…

— Дурненька моя, — мама ласкаво провела по головi дочки й за краєчок витягнула з кишенi її джинсової куртки паспорт i зворотний квиток на лiтак. — Ти залишилася невиправною фантазеркою! Слава Богу, що тепер можна хоч трiшки подорожувати. I ти ще така молода, у тебе все попереду. Ну, куди ти хочеш, щоб я тебе повела? Єлисейськi поля, Версаль, Лувр, Нотр-Дам — це зрозумiло. А ще?

Анна-Марiя знизала плечима.

— Тодi пiдемо просто поблукаємо… Хочу, щоб ти подихала цим повiтрям.

Вони вийшли на вулицю. Паризька осiнь дихнула в потилицю Анни-Марiї, немов пiдштовхуючи до нових вiдкриттiв. Чи було це повiтря — повiтрям волi, як стверджувала мама? Анна-Марiя навсiбiч крутила головою, намагаючись запам'ятати i зберегти в собi всi запахи, звуки, найменший новий рух тутешнього, чужого для неї життя. Вона з подивом бачила, що реальнiсть не збiгається з уявленнями: вiтер нiс по тротуару обгортки й листя, жiнки, котрi траплялися на шляху, здебiльшого були вдягнутi в спортивний одяг — туфлi на низьких пiдборах i вовнянi светри грубого плетiння. Бездоганними були аксесуари — сумки з добре вичиненої шкiри, легкi шалики, яскравi берети.

— Це найменший округ — другий, — розповiдала мама. — Зараз я покажу тобi свою улюблену вуличку — La rue des Degres… Коли менi буває смутно, я йду туди i просто сiдаю на сходинки. Ця вуличка — лише 14 сходинок нагору. Уявляєш? I цi нещаснi п'ять iз половиною метрiв, якi ведуть до метро, мають своє iм'я…

Потiм вони сiли в невеликий автобус лiнiї Монмартробюс i доїхали до майдану Пiгаль. Мама купила великий пакет повiтряної кукурудзи, i вони сiли на кам'яну лаву, над якою бузковою хмарою колихав свої вiти сизий кущ.

— Одна людина сказала, що вдома я нiколи не знайду собi пари. I що моє мiсце тут… — задумливо сказала Анна-Марiя.

— От i чудово, — зрадiла мама. — Як закiнчиш школу, перебирайся сюди! Як ти на це дивишся?

Анна-Марiя знизала плечима. Їй подобалися яскравi барви, якi вона бачила навколо, але жiнка, котра сидiла поруч, лякала — вiд неї вiяло нескiнченною самотнiстю.

З майдану вони дiсталися до Єлисейських полiв. I те, що Анна-Марiя уявляла справжнiми ланами iз високою травою i розлогими деревами, у холодку яких прогулюються дами з мережаними парасольками, виявилося широкою вулицею з мережею магазинiв i ресторанiв.

— Це найдорожчi ресторани в мiстi, — розповiдала мама. — У Парижi життя взагалi дуже дороге…

Розмова не клеїлася, день тягнувся неймовiрно повiльно, й Аннi-Марiї здавалося, що вiн не скiнчиться вже нiколи. Вона дивилася на примарнi скульптури Нотр-Дама й розумiла, що вiн неймовiрно малий порiвняно з її уявленнями про нього. Її бiльше приваблювали деталi: перекрученi, як вени старця, лози дикого винограду, котрий дерся старими стiнами, маленька пташка, яка сидить на гостроверхому капелюсi вуличного торгiвця поп-корном, обличчя в автобусi, який проїжджає повз, плетений плащ негра-саксофонiста й густi звуки музики, схожi на повiтрянi кулi, що здiймалися до неба. I нарештi — вiкна будинкiв з акуратними бiлими рамами вигадливої форми.