Чтение онлайн

Анна-Марiя зауважила пильний погляд молодого iталiйця, який сидiв за сусiднiм столиком, i поморщилася — вочевидь вiн сприйняв її за самотню шукачку курортних пригод i невдовзi збирався дiяти. Музиканти маленького оркестрика в нацiональних костюмах уже налаштовували iнструменти, поступово засвiчувалися лiхтарi — сутiнки повiльно розливалися узбережжям. Столики заповнювалися вiдвiдувачами, й Анна-Марiя здивувалася: де були всi цi люди вдень?… Вона спiймала себе на думцi, що поглядає на алею, яка веде до готелю, i їй було неприємно вiд того, що вона нiбито чекає, коли на нiй з'явиться знайома довготелеса постать Ларика. I вiн справдi з'явився, не встигла Анна-Марiя зробити кiлька ковткiв кави. От i маєш, тепер доведеться розмовляти, запитувати про щось, давати якiсь настанови, молоти усяку нiсенiтницю. Про що вони зараз розмовляють, цi молодi хлопцi?… А їй так подобалося, що довкола не чути знайомої мови!

Ларик iшов алеєю, смiшно крутячи головою, придивляючись до майданчикiв кав'ярень. Окуляри вiн вiдмовлявся носити категорично. Було видно, що вiн устиг перевдягтися i зробив це похапцем — край бiлої сорочки по-зрадницькому стирчав iз-пiд паска джинсiв. Доведеться махнути йому рукою. Було б пiдло вдати, що вона його не помiтила. Iталiєць здивовано повернувся у бiк її жесту i, зауваживши молодика, обличчя якого розпливлося в широкiй усмiшцi, досадливо вибив iз пачки сигарету: жiнка, котра сидiла навпроти, йому подобалася, i поява певного суб'єкта зовсiм не входила до його планiв…

Ларик рушив до неї, натикаючись на своєму шляху на легкi пластиковi столики, але вже пiдходячи, сповiльнив крок, вiддихався. Смаглявий вiд природи, у бiлоснiжнiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах, гостролиций i темноокий вiн скидався на мiсцевого жителя, й iталiєць ревниво зiтхнув: спритний хлопчина, встиг ранiше вiд нього! Але парочка зненацька стала говорити незнайомою йому мовою.

— Я сяду? — Ларик питально завмер бiля її столика.

— Звичайно. Коли ти приїхав?

— Тiльки-но…

— Ти, напевно, голодний?

— Нi, я добре повечеряв у лiтаку… — Вiн дiстав пачку сигарет: — Ти дозволиш?

Вона кивнула. Пальцi Ларика ледь помiтно тремтiли, i їй стало смiшно.

— Ти чого так хвилюєшся?

— Мати сказала, що ти в якомусь незрозумiлому станi, й за тобою потрiбне око та око!

— Якi дурницi! Це означає, що ти будеш за мною стежити? А якби я була не сама?!

— А з ким?

Вiн нагадував їй велику i зворушливу дитину.

— Та ось хоча б iз ним… — i вона кивнула у бiк iталiйця, що, своєю чергою, пожвавився й помахав їй пiднятим келихом. Ларик спохмурнiв.

— Я тобi не заважатиму… — нарештi вимовив вiн. — Якщо хочеш, я взагалi не вийду з номера.

— Знову дурницi! Ти в мене будеш купатися, гуляти, дихати свiжим повiтрям i їсти шкампiй! I повернешся додому дуже гарним i гладким. Ти їв шкампiй? Щоправда, у кухарських книгах їх називають „скампiями“, але тут iнша вимова…

— Не говори зi мною, як iз дитиною, будь ласка. Це мене вбиває…

— Добре, не буду… Вип'єш що-небудь?

Анна-Марiя замовила кампарi, й вони випили, не цокаючись i бiльше нi про що не говорячи. Море нарештi почало рухатися й билося зовсiм поряд, як величезне серце. Незвична напiвтьма — така ж дивовижна, як i прозорiсть пустельного ранку, — огортала обличчя Ларика, який сидiв навпроти неї, i воно видавалося вилiпленим iз синьої глини. Оркестрик тихо награвав мелодiю з фiльму Кустурiци. Вони не помiтили, як залишилися в кав'ярнi зовсiм самi — тiльки iталiєць продовжував сидiти, спостерiгаючи спiдлоба за незвичною iншомовною парочкою.

— Час вiдпочивати, — нарештi сказала Анна-Марiя, й Ларик подав їй зiгнуту в лiктi руку. Незважаючи на вечiрню прохолоду, його рука була теплою.

— Змерзла? — запитав вiн. — Шкода, я не здогадався прихопити светра…

Вони попрямували до готелю тьмяно освiтленою алеєю, й дерева схрещували над ними свої густi запашнi крони. Анна-Марiя знову здивувалася ватянiй тишi, яка стояла навколо.

Вiн провiв її до дверей номера, допомiг вiдiмкнути дверi. I нiяково зупинився на порозi.

— Чи не думаєш ти, що я як подруга твоєї матерi буду навчати тебе всiх мудростей кохання, як у вульгарних кiнофiльмах? — нарештi рiзко перервала мовчанку вона. — Йди до себе! I не спiзнюйся на снiданок!

Її слова подiяли на нього, як ляпас, навiть на щоках проступили червонi плями. Вiн щось хотiв сказати, але повернувся i, похнюпивши голову, побрiв геть.

— Зачекай! — Аннi-Марiї стало його шкода. — Не ображайся… Навiщо ти взагалi сюди приїхав? У тебе що, немає своєї компанiї?

Вiн повернувся i зробив кiлька крокiв назустрiч:

— Я кохаю тебе. Я дуже тебе кохаю… — ледь чутно промовив вiн i, швидко повернувшись, рушив до лiфта…

Нiсенiтниця: її ще можна любити! Анна-Марiя зачинила дверi й притулилася до них спиною… Вона уявила себе старою, загрузлою в пiску й мулi баржею, що обросла тоннами черепашок, — такою залiзобетонною конструкцiєю, яка вже давно забула про вiтрила. Та ось малесенька чайка присiла на її прогнилу корму й чомусь не захотiла вiдлiтати. I в серцевинi баржi щось клацнуло — можливо, увiмкнувся давно заiржавiлий двигун або чомусь крутнулася вицвiла стрiлка компаса. I ця малесенька чайка тут нi до чого, справа не в нiй… Чайка i баржа, в думках усмiхнулася Анна-Марiя, поєднання сюрреалiстичне.

Вона нарештi зрозумiла, чому приїхала сюди: щоб не повернутися. Нi, вона, звичайно ж, повернеться назад, згiдно з купленим зворотним квитком, але — не повернеться. I це варто обмiркувати. I, мiркуючи, зчищати iз себе налiт прирослих намертво черепашок. Їй згадався фiльм „Амелi“, касету з яким вона купила зовсiм випадково. Хiба вона, Анна-Марiя, не їла нанизанi на всi десять пальцiв вишнi, не ховала комашок у сiрникових коробках, не була переконана, що на свiтi iснує десять рiзних дощiв, i всi вони — її брати?! Хiба вона думала, що через п'ять-десять-двадцять рокiв загрузне в пiсках, перетворившись у нерухомий пам'ятник самiй собi?…

„Е… моя мила, — немов почула вона голос Ади, — тобi знову захотiлося ходити в драних джинсах i харчуватися кабачковою iкрою?! Не вийде! Та ти й сама не захочеш цього! Ти просто отруїлася своїм дiловим життям, але це незабаром минеться. Через три роки тобi стукне сорок, i шукати сенсу життя в цьому вiцi просто смiшно. Крiм того, ти чудово знаєш, що його немає. Сенс життя — в самому життi. У тому, що ти їси, спиш, дихаєш i заробляєш грошi. До речi, саме „заробляєш“ — а не в самих грошах. На це я, мабуть, можу зробити тобi скидку — у самих грошах шукають сенс дурнi, а ти дiвчинка розумна…“