Чтение онлайн

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

– Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то за­бу­дьте, але благословіть у далеку дорогу.

Всі поскидали капелюхи.

– Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.

– Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи на­правці та й тебе здогоню.

– Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.

Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.

– Йди здоров, Миколаю!
– кричала громада.

Тої ночі сиді­ла на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:

– Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та пла­кав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, па­дали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.

Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.

– Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що го­с­по­ди­! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку,- десь я єму кажу,- а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я єму: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчився...»

Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.

– Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльо­за­ми просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещи­ла як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає... Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.

– Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, десь б'єш головов у стіни, тото до бога ридаєш!

Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та ба­тогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

– Небезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали ра­зом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі сто­роні, але най бих укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиниці!

Колія бігла світами.

– А шкода, що-с був уріс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втєти ще малому...

Колія добігала до великого міста.

Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а між мурами - дороги, а дорогами - тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде, і чорне пекло зробиться.

Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.

– Ой Миколайку, кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!

Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д' одному, світила схо­ди­лися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули му­жика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких кра­їв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше ску­лився та й взявся молити:

– Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю свєтий...- та й бився в груди.

Поліцай надійшов та й справив до касарні.

– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

– Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у тру­па­рні. Йдіть тією вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею вдолину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися.

– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.

У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на коліна у ногах Миколая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.

– Ой дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов...

Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився:

– Скажи ж мені, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі бог гріха не писав?..

Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писа­ну тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби го­ріла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студе­ній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.

Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. На­рікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.

– Ого, вже най того вола шлях трафить , що го корова б'є!
– казав Іван.- Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й - бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, таже це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спа­м­нє­тав, що би не помнєтала, куда ходить. Віострив би-м со­киру на точилі та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два - та й руки гаравус!