Чтение онлайн

Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.

— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?

Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.

— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.

— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!

— Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!

— Не погрожуй! Не боюсь!

— Побачимо! — скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.

Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.

Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.

Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.

Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.

Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.

— Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?

Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.

— Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! — зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. — За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! — Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. — Ти вмієш плавати?

Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.

Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.

«Хм, дивина, — подумав хлопець, — дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…»

— За віщо ви побилися? — знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.

— Ні за віщо!

— Як ти старшому відповідаєш?

— Це не ваша справа!

— Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…

— Я теж розповім…

Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.

— Що ж ти розповіси, жовторотий? Ну?

— Нічого, — Юрко вирвався з цупких рук і побіг на гору.

Він не оглядався і не бачив, як Онуфрій Іванович примружив маленькі коричневі очиці і довго дивився йому вслід пронизливим поглядом.

Другого дня, на великій перерві, всі в класі дізналися про бійку Юрка з Владиком Хвостенком і про його перемогу.

Юрко не підозрював про це. Сергія десь не було, і він тримався осторонь товаришів, з якими ще не встиг ближче познайомитися.

На безлюдній бузковій алеї, що вела від головного шкільного корпусу до майстерень, його перестріла Марта і якось по-особливому оглянула з ніг до голови.

— Вітаю!

— З чим?

— З перемогою над Хвостенком!

Юрко витріщив очі. Чого-чого, а цього він не сподівався. Виходить, їхня з Хвостенком таємниця розкрита?

— А ти звідки знаєш?

Марта хитрувато всміхнулась і відповіла ухильно:

— Та видно ж! Он під очима які ліхтарі висять… Хоч би був припудрив!

У голосі Марти Юркові вчулися глузи. Він спалахнув і грубувато відповів:

— Ну й що ж, хай висять. Не твоя турбота! Чи, може, тобі шкода Владика?

Марта вражено глянула на нього. З обличчя враз злетів усміх, мов його здуло крижаним вітром.

— Чому мені повинно бути жаль його?

— Аякже! То ж…

Йому хотілося сказати, що через неї Хвостенко затіяв бійку. Та, побачивши, як враз посерйознішало обличчя дівчинки, він прикусив язика.

Однак Марта не відстала від нього.

— Що — то ж?

Юрко почервонів. Брехати не хотілось. А сказати правду — що вона може подумати? Не міг же він переказати їй всю розмову з Хвостенком.

Не міг сказати, що Хвостенко стежив за ними, коли він допомагав їй нести сітку, а потім перестрів і намагався відлупцювати його.

Та Марта чекала відповіді, запитливо дивлячись на розгублене Юркове обличчя. Юрко розсердився.

— Ну, чого ти причепилася до мене з своїм Хвостенком? Що та що? Хвостенко та Хвостенко! Я знати його не хочу!

Марта знизала плечима, дивуючись, чого це він так враз спалахнув.

— Ну й чудний ти, Юрку. Я до тебе щиро, а ти кострубичишся. Не хочеш — не кажи. Про вашу бійку вся школа говорить…

— Невже?

— От тобі й невже. Один ти ходиш і нічого не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвостенка ніхто у нас не любить.